Розділ 29 Тихої ночі

Після того вечора в книгарні минуло кілька днів.

Осінь дедалі глибше огортала Львів.

Ранки ставали холоднішими, вечори — довшими, а дерева поступово втрачали своє золотисте вбрання.

Та попри прохолоду, місто не втрачало свого тепла.

У вікнах будинків світилися лампи.

У кав'ярнях пахло корицею та гарячим шоколадом.

А вечорами над старовинними дахами з'являлося зоряне небо.

Одного вечора Ксенія затрималася в книгарні довше, ніж зазвичай.

Вона завершувала роботу над новим віршем.

На столі горіла маленька свічка.

Поруч стояла чашка кави, яка давно охолола.

Ксенія навіть не помічала цього.

Вона дивилася у вікно.

Небо було чистим після кількох дощових днів.

Зорі світилися особливо яскраво.

Місяць повільно піднімався над дахами Львова.

Ксенія відкрила блокнот.

Сьогодні їй хотілося написати не про дощ.

Не про осіннє листя.

Не про каву.

А про ніч.

Про ту особливу тишу, в якій серце починає говорити голосніше за будь-які слова.

Двері книгарні тихо відчинилися.

— Ти ще тут?

Ксенія обернулася.

Максим стояв на порозі.

У руках він тримав гітару.

— Як бачиш.

— Я думав, що вже забрав тебе додому.

— Мене сьогодні забере натхнення.

Максим усміхнувся.

— Тоді я не заважатиму.

Він поставив гітару біля крісла.

— Або... можу залишитися.

Ксенія усміхнулася.

— Залишайся.

Максим сів поруч.

Кілька хвилин вони мовчали.

За вікном Львів поступово засинав.

Десь далеко почувся трамвай.

Потім стих і він.

Залишилася лише тиша.

— Про що пишеш? — запитав Максим.

— Про ніч.

— Про нашу?

Ксенія замислилася.

— Можливо.

Вона перегорнула сторінку.

— Хочеш почути?

— Завжди.

Ксенія вдихнула й почала читати.

---

🌙 Тихої ночі

Діамантами сяяли зорі,

Зорепадами торкаючись землі.

Далеко-далеко у синьому морі

Виблискував місяць у тихій воді.

В тиху ніч я зорі рахувала,

Загадала бажання заповітне своє.

Скажи мені, доле: «Чом тебе покохала?

Чому моє серце обрало тебе?»

Тихої ночі сяяли зорі,

І вітер на струнах грав у тиші.

Скажи мені, серце, як вірно ти любиш?

Як вірно ти любиш — о серце, скажи.

На зірку бажання я загадала,

Шукала я довго кохання своє.

Та темная нічка пам'ятною стала,

Коли я зустріла й полюбила тебе!

---

Ксенія опустила блокнот.

Кілька секунд Максим мовчав.

Потім тихо сказав:

— Цей вірш зовсім інший.

— Інший?

— Так.

Він подивився у вікно.

— У ньому немає ранкової кави, осіннього дощу чи золотого листя.

Ксенія усміхнулася.

— Зате є зорі.

— І є кохання.

Вона трохи засоромилася.

— Ти завжди помічаєш саме це слово?

— Коли воно написане тобою — так.

Ксенія засміялася.

— А мені здається, що цей вірш про одну ніч, яку неможливо забути.

— Про ніч, коли ти загадала бажання?

Вона кивнула.

— Так.

— І воно здійснилося?

Ксенія подивилася на нього.

На мить їхні погляди зустрілися.

— Можливо.

Максим усміхнувся.

Він узяв гітару.

— Тоді я спробую знайти для нього мелодію.

— Просто зараз?

— А чому ні?

Перші акорди прозвучали тихо.

Вони ніби розчинилися в нічній тиші.

Мелодія була повільною та ніжною.

У ній відчувалося щось зоряне.

Щось далеке.

І водночас дуже близьке.

Ксенія слухала, заплющивши очі.

Їй здавалося, що вона знову бачить те небо, про яке писала.

Темно-синє.

Безкрає.

З тисячами маленьких вогників.

— Як ти це робиш? — прошепотіла вона.

Максим перестав грати.

— Що саме?

— Перетворюєш слова на музику.

Він усміхнувся.

— А ти перетворюєш почуття на слова.

Ксенія замислилася.

— Тоді, мабуть, ми справді доповнюємо одне одного.

— Мабуть.

Він знову торкнувся струн.

Цього разу Ксенія тихо підхопила свій вірш.

Її голос наповнив маленьку книгарню.

За вікном світилися зорі.

А мелодія линула між книжковими полицями.

Коли останній рядок стих, вони ще довго мовчали.

Не хотілося порушувати цю тишу.

Нарешті Максим сказав:

— Знаєш, мені подобається думка про те, що колись ми будемо згадувати цей вечір.

— Думаєш?

— Так.

— І що ми згадаємо?

Він подивився у вікно.