Розділ 19 Ти подаруй мені радість

М'яке світло прожекторів знову огорнуло сцену.

У залі запанувала тиша.

Глядачі повернулися на свої місця, тримаючи в руках чашки гарячої кави. У повітрі ще витав її аромат, змішуючись із легким запахом кориці й осіннього листя, що долітав крізь прочинені двері фоє.

Ведучий усміхнувся.

— Дорогі друзі, дякуємо, що залишаєтеся з нами. Попереду — фінальна частина нашого благодійного вечора.

І відкриє її поезія.

Будь ласка, зустрічайте Ксенію.

Оплески наповнили залу.

Ксенія повільно вийшла на сцену.

На ній була світла сукня, поверх якої вона накинула тонкий бежевий кардиган — осінній вечір уже нагадував про свою прохолоду.

Вона підійшла до мікрофона й на мить затримала погляд на людях.

Серед глядачів вона бачила знайомі обличчя.

Ту маленьку Софійку, яка тепер сиділа, міцно притискаючи до себе книжку.

Літнє подружжя, що весь вечір трималося за руки.

Студентів із букетом жовтих хризантем.

Військового, який уважно слухав кожен виступ.

І десятки інших людей, які цього вечора стали однією великою родиною.

— Цей вірш народився з простої думки, — тихо промовила Ксенія. — Найцінніші подарунки не можна купити. Їх можна лише подарувати серцем.

Вона відкрила збірку.

І почала читати.

«Ти подаруй мені радість...»

Кожне слово звучало спокійно.

Без пафосу.

Наче тепла розмова з близькою людиною.

Коли Ксенія читала рядки про надію, ніжність, віру й любов, багато хто в залі мимоволі усміхався.

Молода мама ніжно пригорнула до себе донечку.

Хтось непомітно витер сльозу.

Хтось заплющив очі, щоб краще відчути кожне слово.

Максим стояв за кулісами.

Він знав цей вірш майже напам'ять.

Та щоразу, коли Ксенія читала його, він відкривав для себе новий зміст.

Останні рядки прозвучали особливо тепло.

І коли її голос стих, у залі ще кілька секунд панувала тиша.

Та сама тиша, у якій народжуються найщиріші емоції.

Потім пролунали оплески.

Спочатку тихі.

Потім дедалі гучніші.

Люди підвелися зі своїх місць.

Максим теж аплодував.

Коли Ксенія повернулася за куліси, він простягнув їй маленьку білу троянду.

— Це тобі.

Вона здивовано усміхнулася.

— Коли ти встиг?

— Попросив організаторів ще перед початком концерту.

Ксенія обережно взяла квітку.

— Вона дуже красива.

— Не красивіша за твої вірші.

Вона тихо засміялася.

— Ти завжди знаходиш правильні слова.

— Бо говорю те, що відчуваю.

І саме в цю мить ведучий знову вийшов на сцену.

— Дорогі друзі, зараз прозвучить поезія, яка стала серцем цього вечора.

Поезія про любов, що народжує світло.

Будь ласка, ще раз привітаймо Ксенію.

Вона глибоко вдихнула.

Попереду був вірш, який займав особливе місце в її серці.

«Коли любов запалює світанок».