Розділ 18 Кава між двома відділенями

У фоє панувало тихе пожвавлення.

Замість гучних розмов лунали щирі усмішки, приглушений сміх і дзвін порцелянових чашок. У повітрі змішалися аромати свіжозмеленої кави, кориці та ванілі.

Біля столиків збиралися невеликі компанії.

Хтось ділився враженнями від концерту, хтось гортав збірку віршів Ксенії, а дехто вже підходив до благодійної скриньки.

У неї тихо опускали купюри, монети й навіть маленькі записки зі словами підтримки.

За кулісами Ксенія й Максим нарешті залишилися наодинці.

Максим простягнув їй чашку гарячої кави.

— Твій улюблений капучино.

Ксенія усміхнулася.

— Ти пам'ятаєш.

— Такі речі не забуваються.

Вона зробила маленький ковток.

— Знаєш... Мені здавалося, що я хвилюватимуся набагато більше.

— А я хвилювався, — зізнався Максим.

— Справді?

— Особливо перед «Формулою кохання».

Ксенія здивовано підняла брови.

— Чому?

Максим кілька секунд мовчав.

— Бо кожне слово в ній — правда.

Вона опустила очі.

— Я це відчула...

Запала тиша.

Та вона була зовсім не незручною.

Навпаки.

Саме в таких мовчазних митях вони найкраще розуміли одне одного.

До них підійшла маленька дівчинка років восьми.

У руках вона тримала книжку Ксенії.

— Добрий вечір... Можна автограф?

Ксенія присіла навпочіпки.

— Звичайно. Як тебе звати?

— Софійка.

— Гарне ім'я.

Ксенія відкрила книжку й написала:

"Для Софійки. Нехай твоє серце завжди знаходить світло навіть у найпохмуріші дні. З любов'ю — Ксенія."

Дівчинка міцно притиснула книжку до себе.

— Дякую...

Вона вже хотіла піти, але раптом повернулася.

— А можна запитати?

— Звичайно.

— Ви справді написали всі ці вірші?

Ксенія усміхнулася.

— Так.

— Вони дуже красиві.

Максим лагідно додав:

— А знаєш, чому вони такі?

Софійка заперечно похитала головою.

— Бо написані серцем.

Дівчинка широко усміхнулася.

— Тоді я теж колись писатиму серцем.

— Обіцяй, — сказав Максим.

— Обіцяю.

Вона побігла до батьків.

Ксенія ще довго дивилася їй услід.

— Саме заради таких дітей хочеться творити, — тихо промовила вона.

Максим кивнув.

— І саме заради них ми сьогодні тут.

У цей момент до них підійшов організатор концерту.

— Перепрошую, за кілька хвилин починаємо другу частину.

Він усміхнувся.

— До речі... Благодійна скринька майже заповнилася.

Ксенія й Максим переглянулися.

В їхніх очах з'явилося ще більше світла.

Не через цифри.

А тому, що кожен внесок означав чиюсь небайдужість.

Максим поставив порожню чашку на стіл.

— Готова?

Ксенія глибоко вдихнула.

— Так.

— Попереду наш фінал.

Вона усміхнулася.

— Найважливіший.

За дверима знову пролунав дзвінок.

Глядачі поверталися до зали.

Світло повільно згасало.

За мить Ксенія мала вийти на сцену з віршем «Ти подаруй мені радість», відкриваючи фінальну частину благодійного вечора.