Розділ 13. Я дихаю любов'ю

Львів зустрічав вечір лагідним золотавим світлом.

Осінь уже впевнено панувала на його вулицях. Дерева тихо скидали останнє золото, вітер перегортав листя на старовинній бруківці, а після недавнього дощу каміння блищало під ногами, віддзеркалюючи світло ліхтарів.

Один за одним вони запалювалися на вузеньких вуличках.

З відчинених кав'ярень долинав аромат свіжозмеленої кави, кориці та ванілі.

Львів пахнув вечором.

Пахнув осінню.

Пахнув теплом.

Ксенія сиділа біля великого вікна книгарні «Лавандова сторінка».

Перед нею лежав відкритий записник.

На його сторінках уже жив вірш «Серце дихає тобою».

Вона ще раз перечитала останні рядки й усміхнулася.

За склом повільно кружляв жовтий листок.

Він опустився просто на мокру бруківку.

Ксенія провела пальцем по сторінці.

Їй здавалося, що вірш досі звучить у її голові.

Наче в ньому бракувало лише чогось одного.

Мелодії.

Раптом двері тихо задзвонили.

— Можна?

Ксенія підняла голову.

— Максим!

Він зайшов усередину з гітарою за плечима.

На його куртці блищали кілька крапель осіннього дощу.

— Я цілий день думав про твій вірш.

Ксенія усміхнулася.

— І що надумав?

Максим поклав на стіл нотний зошит.

— Я написав відповідь.

— Відповідь?

— Пісню.

Ксенія здивовано подивилася на нього.

— Уже?

Максим усміхнувся.

— Вона ніби давно жила в мені. Твій вірш просто допоміг їй народитися.

Ксенія затамувала подих.

— Заспіваєш?

— Для цього я й прийшов.

Він сів біля вікна.

За його спиною золоті листки танцювали у світлі ліхтарів.

Максим узяв гітару й тихо торкнувся струн.

Перші акорди наповнили книгарню.

Вони були ніжними й теплими — такими, як осінній вечір, коли за вікном прохолодно, а всередині горить світло.

Максим подивився на Ксенію.

— Ця пісня — для тебе.

І заспівав.

🎵 Я дихаю любов'ю

«Тихо падає листя на місто,

Дощ малює на склі ліхтарі.

Я знайшов тебе зовсім не навмисно

Серед тисячі шляхів на землі.

І нехай за вікном прохолодно,

І туман обіймає дахи,

Коли ти усміхаєшся тихо —

В моїм серці стає так тепло.

Я дихаю любов'ю,

Тобою живу.

Крізь осінні дощі

Твоє світло несу.

І коли цілий світ

Засинає в імлі,

Я знаходжу тебе

У своїй тиші.

Кава пахне корицею й небом,

На столі недописаний вірш.

І мені вже нічого не треба,

Бо ти поруч — і вечір не гірш.

Золоті листопади минають,

Змінюються зими й весни.

Та є речі, які не зникають,

Якщо справжніми стали вони.

Я дихаю любов'ю,

Тобою живу.

Крізь осінні дощі

Твоє світло несу.

І нехай кожен день

Нас веде крізь життя —

Я триматиму ніжно

Твою руку в своїй.

Якщо Львів запалить свої вогні,

І над містом посиплеться дощ,

Я скажу тобі просто й без слів:

Ти — мій дім серед тисячі площ.

А коли прийде ранок осінній

І прокинуться вулиці знов,

Я залишу у кожній мелодії

Свою вдячність за нашу любов.

Я дихаю любов'ю,

Тобою живу.

І крізь кожну негоду

Тебе бережу.

Поки Львів засинає

У золоті снів,

Я співатиму тихо

Про любов без кінців.»

Останній акорд розчинився в тиші.

Ще кілька секунд ніхто не говорив.

За вікном шелестіло листя.

Ксенія дивилася на Максима, а в її очах блищали сльози.

Вона усміхнулася.

— Це...

Вона замовкла, шукаючи потрібні слова.

— Це найкращий подарунок, який я коли-небудь отримувала.

Максим поклав руку на струни.

— Це твій вірш перетворився на музику.

Ксенія повільно підвелася й підійшла до нього.

— Знаєш, що найдивніше?

— Що?

— Коли я писала «Серце дихає тобою», мені здавалося, ніби я чую мелодію.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Тепер я зрозуміла...

— Що?

— Це була саме ця пісня.

Максим тихо засміявся.

— Значить, наші серця справді пишуть разом.

Ксенія сіла поруч.

— Поетеса й музикант?

— Саме так.

— Небезпечне поєднання.

— Особливо для чистих сторінок.

Вони обоє засміялися.

У цей момент двері книгарні відчинилися.

На порозі стояла жінка приблизно середнього віку. Вона тримала в руках парасолю, з якої ще стікали краплі дощу.

— Добрий вечір!

— Добрий, — відповіла Ксенія.

Жінка трохи ніяково усміхнулася.

— Перепрошую, що турбую. Я випадково почула вашу пісню з вулиці.

Вона подивилася на Максима.

— Вона неймовірна.

Максим кивнув.

— Дякуємо.

Жінка перевела погляд на Ксенію.

— Я керую невеликою музичною студією неподалік.