Розділ 2. Аромат Кориці

Ранкова метушня у книгарні поступово стихла.

За вікном повільно прокидався осінній Львів. Золотаве листя кружляло над бруківкою, а прохолодний вітерець раз у раз торкався вікон, ніби нагадуючи про прихід нового сезону.

Ксенія вже розставила нові книги на полицях, протерла дерев'яний прилавок і відчинила вікно.

До приміщення одразу увірвався свіжий осінній вітер, принісши із собою запах мокрого листя, прохолодного ранку й свіжозмеленої кави.

А ще — ледь помітний аромат кориці.

Ксенія усміхнулася.

— Знову варить свою фірмову...

Не минуло й години після їхнього знайомства, а вона вже впізнавала запах кави з маленької кав'ярні навпроти.

Тепер цей аромат чомусь здавався їй особливим.

За вікном Максим саме розставляв столики на терасі. На деяких уже лежали маленькі пледи для відвідувачів, а на столиках стояли вазочки із сухоцвітами.

Час від часу він підводив погляд на книгарню, ніби сподіваючись знову побачити дівчину, яка писала вірші.

Їхні очі зустрілися.

Вони одночасно усміхнулися.

Максим трохи ніяково підняв паперовий стаканчик із кавою, ніби вітаючись.

Ксенія тихо засміялася й помахала рукою у відповідь.

Вона ще кілька секунд стояла біля вікна.

Потім повернулася до роботи, але усмішка так і залишилася на її обличчі.

---

Опівдні двері книгарні тихенько задзвонили.

Ксенія підняла голову.

На порозі стояв Максим.

Він був у теплому светрі, а в руках тримав дві чашки кави.

Від них підіймалася тоненька пара.

— Сподіваюся... я не відволікаю?

— Зовсім ні.

Він поставив чашки на прилавок.

Ксенія відчула знайомий аромат кави, змішаний із запахом кориці.

— Це... подяка за те, що сьогодні ви дозволили мені торкнутися ваших книг.

Ксенія всміхнулася.

— А я вже думала, що це випадкова зустріч.

— Випадковою вона була лише спочатку.

Запала тиша.

Не незручна.

Тепла.

Саме така, у якій не потрібно шукати слова.

За вікном тихо шелестіло листя.

Десь неподалік проїхав трамвай, і його звук на мить розчинився у львівському ранку, що вже давно змінився полуднем.

Максим повільно ковзнув поглядом по книжкових полицях.

— Тут неймовірно затишно.

— Це мій маленький світ.

— А можна... зазирнути до нього?

Ксенія кивнула.

Він неквапливо проходив між полицями, уважно розглядаючи книги.

Тепле світло падало крізь вікно на дерев'яні полиці, а за склом кружляло золотаве листя.

Максим зупинився біля однієї з книг.

— Ви справді прочитали їх усі?

— Майже.

— А яку книгу ви перечитували найбільше?

Ксенія замислилася.

На її обличчі з'явилася мрійлива усмішка.

— Ту, яку ще не написала.

Максим усміхнувся.

— Тоді обіцяйте, що одного дня вона стоятиме ось тут.

Він легенько торкнувся порожнього місця на верхній полиці.

Ксенія подивилася туди.

На мить її погляд затримався на порожньому просторі між книгами.

— Домовилися, — тихо відповіла вона.

Вона ще не знала, що ці слова стануть її найбільшою мрією.

А поки порожнє місце на полиці просто чекало.

---

Коли Максим уже виходив із книгарні, він обернувся.

— До речі...

— Так?

— Сьогодні ввечері я граю на гітарі біля кав'ярні.

Він на мить замовк.

— Якщо захочете...

Заходьте.

Він не договорив.

Лише усміхнувся й зачинив за собою двері.

Ксенія ще довго дивилася йому вслід.

За вікном вітер підхопив кілька золотих листків і поніс їх уздовж вулиці.

Потім Ксенія опустила погляд на чашку.

На кришці акуратним почерком було написано лише два слова:

«Для поетеси.»

Вона провела пальцями по напису й усміхнулася.

Аромат кориці все ще залишався в повітрі.

Теплий.

Осінній.

І чомусь трохи схожий на початок нової історії.