Розділ 10: Поетичний вечір

Вечір повільно огортав Львів своїм золотавим світлом. Сонце вже ховалося за старовинними дахами, залишаючи на бруківці останні теплі промені. Повітря пахло липою, свіжозмеленою кавою та літнім дощем, що пройшов кілька годин тому.

Біля міського Будинку культури збиралися люди. Хтось тримав у руках букети польових квітів, хтось — книжки для автографів, а дехто просто прийшов послухати молодих митців, про яких останнім часом говорило все місто.

На афіші великими літерами було написано:

«Поетичний вечір "Де кава пахне піснями"»

Під назвою — два імені:

Ксенія — авторка віршів.

Максим — співак і композитор.

За кулісами панувало зовсім інше життя.

— Хвилюєшся? — тихо запитав Максим, поправляючи ремінець гітари.

Ксенія усміхнулася.

— Трішки... Мені здається, що сьогодні я читатиму не просто вірші. Сьогодні я відкрию людям своє серце.

Максим ніжно взяв її за руку.

— Саме тому вони їх полюблять.

Вона подивилася йому в очі.

— А якщо забуду слова?

— Я буду поруч. І навіть якщо ти замовкнеш, я зіграю мелодію, яка нагадає їх.

Ксенія тихо засміялася.

— Ти завжди знаходиш правильні слова.

У цей момент до них підійшла ведуча вечора.

— П'ять хвилин до початку.

Максим глибоко вдихнув.

— Готова?

Ксенія кивнула.

— Готова.

За мить у залі згасло світло.

На сцену вийшла ведуча.

— Добрий вечір, дорогі друзі!

Ласкаво просимо на особливий вечір, де поезія зустрічається з музикою, а кожне слово народжується із серця.

Сьогодні ми разом вирушимо у подорож, сповнену аромату кави, польових квітів, літніх вечорів, музики та кохання.

Запрошуємо вас відчути цю історію разом із нами.

Першою на сцену ми запрошуємо авторку, чиї вірші вже знайшли шлях до багатьох сердець.

Зустрічайте...

Ксенію!

Зала вибухнула оплесками.

Ксенія повільно вийшла на сцену.

Світло прожектора ніжно огорнуло її постать.

На мить запанувала абсолютна тиша.

Вона усміхнулася.

— Цей вірш я присвячую кожному, хто хоч раз знаходив щастя у простих речах: у ранковому сонці, ароматі кави й польових квітах.

Після цих слів вона почала читати:

«Ранок із запахом польових квітів і ароматом кави»

Ранок із запахом польових квітів і ароматом кави

Усміхається сонце ніжно у росах,

Розквітає небо, починається день.

Я знаходжу щастя в польових покосах

І у тихім шепоті ранкових пісень.

Ароматом кави дихає світанок,

Легко стелиться туман поміж трав.

Кожен промінь сонця, мов маленький спогад,

Про усе, що серцю Бог подарував.

Вітер гладить квіти лагідно й несміло,

Наче знає кожен мій маленький сон.

Все навколо світлом щирості зігріло,

І любов звучить в акордах всіх сторон.

Я збираю роси у свої долоні,

Наче краплі щастя, чисті, мов кришталь.

А волошки сині у зеленім полі

Розганяють тихо смуток і печаль.

Десь у місті кава пахне шоколадом,

А за містом — липа, м'ята і жита.

Світ здається добрим, лагідним і справжнім,

Бо любов у серці знову розквіта.

І коли зустріну погляд твій ласкавий,

Я всміхнуся сонцю, небу і весні.

Бо найбільше щастя —

Польові квіти,

Й аромат ранкової кави...

І твої пісні.

Коли Ксенія промовила останній рядок, у залі ще кілька секунд панувала тиша.

Ніхто не поспішав плескати.

Кожен ніби хотів ще трохи побути у тому ранку, який вона подарувала своїми словами.

А потім зал вибухнув оплесками.

Дехто витирав сльози.

Дехто усміхався.

Максим, який стояв за кулісами, дивився на Ксенію з гордістю.

Він знав: це лише початок вечора.

Попереду на них чекала музика, що мала продовжити історію, розпочату її віршами.

Поки оплески ще лунали в залі, Ксенія зробила легкий уклін і повільно відійшла за куліси.

Максим зустрів її теплою усмішкою.

— Це було прекрасно...

Вона лише тихо похитала головою.

— Я так хвилювалася...

— Даремно. Ти не просто читала вірш. Ти подарувала людям частинку своєї душі.

Ксенія подивилася на нього.

— Тепер твоя черга.

Максим усміхнувся.

— Сподіваюся, мої пісні говоритимуть так само щиро.

Ведуча знову вийшла на сцену.

— Друзі, кожен вірш сьогодні має свою мелодію. А кожна мелодія — свою історію.

Запрошуємо на сцену музиканта, чиї пісні народжуються з найщиріших почуттів.

Зустрічайте...

Максима!

Зала знову наповнилася оплесками.

Максим вийшов із гітарою.

Він привітався легким кивком, сів на високий дерев'яний стілець і кілька секунд мовчав.

У цей момент у залі було так тихо, що здавалося, ніби можна почути биття сотень сердець.

— Добрий вечір...