Розділ 9: Ранок, народжений із пісні.

Ніч поволі відступала.

Над лавандовим полем розливався ніжно-рожевий світанок. Краплини роси мерехтіли на квітах, ніби маленькі зорі, що вирішили залишитися на землі ще на одну мить.

Максим і Ксенія не поспішали говорити.

Іноді мовчання було найкращою розмовою.

Максим тихо перебрав пальцями струни гітари.

Мелодія була спокійною.

Без слів.

Лише музика, що народжувалася разом зі світанком.

Ксенія дістала зі своєї полотняної сумки невеликий зошит.

— Знову пишеш? — усміхнувся Максим.

— Не можу втримати цей ранок у собі.

Вона відкрила чисту сторінку.

Поглянула на сонце, що поволі піднімалося над обрієм, і почала писати.

Усміхається сонце ніжно у росах

Усміхається сонце ніжно у росах,

Розквітає небо,

Починається день.

Я щастя шукаю ніжне у нотах,

Шукаю я тебе

Серед твоїх пісень.

Люблю літній ранок,

Ясне проміння.

Цей день мене кличе знову до мрій.

Рожевий, яскравий, мов квітка, світанок,

Мов небесне цвітіння,

Сонячний цвіт.

Радіти життю так хочу щомиті,

Кожен сонячний промінь

Навік зберегти.

Твої поцілунки ніжні, мов квіти,

Мов тихий спомин.

Для мене є ти.

Хочу з тобою світанки стрічати

Під струни гітари

І твої пісні.

Доки ще серце уміє кохати,

Не для забави —

А вірно любить.

Вона поставила останню крапку й на хвилину заплющила очі.

Максим нічого не сказав.

Лише простягнув руку.

— Можна?

Ксенія мовчки подала йому зошит.

Він уважно читав кожен рядок.

Повільно.

Наче боявся загубити хоча б одне слово.

Коли дочитав останній рядок, підняв погляд.

— Знаєш...

— Що?

— У кожному твоєму вірші живе світло.

Ксенія всміхнулася.

— А в кожній твоїй пісні живе літо.

Максим засміявся.

— Виходить, ми гарна команда.

Вона кивнула.

— Поезія й музика.

— Книги й кава.

— Львів і літо.

— І двоє мрійників.

Вони обоє засміялися.

Саме в цю мить над полем пролетіла зграя ластівок.

Максим підняв гітару.

— У мене є ідея.

— Яка?

— Давай одного дня зробимо творчий вечір.

Ти читатимеш свої вірші.

А я співатиму пісні.

Ксенія на мить замислилася.

— Просто неба?

— Просто неба.

— І серед лаванди?

— Обов'язково.

Вона простягнула йому мізинець.

— Домовилися?

Максим усміхнувся й торкнувся її мізинця своїм.

— Домовилися.

Сонце піднялося ще вище.

Лавандові поля засяяли фіолетовими барвами.

Попереду на них чекало повернення до Львова.

Та разом із ними поверталася ще одна мрія.

Не лише про власну книгарню.

Не лише про власну кав'ярню.

А про вечори, де поезія зустрічатиметься з музикою, а кожен, хто переступить поріг, відчує, що справжнє щастя народжується там, де кава пахне піснями.