Розділ 7 : Одне сонце на двох

Ранок прийшов тихо.

Львів ще дрімав, а перші сонячні промені лише торкалися дахів старовинних будинків.

Максим уже чекав біля книгарні.

У руках він тримав невеликий плетений кошик.

— Доброго ранку.

Ксенія усміхнулася.

— Доброго. І що сьогодні задумав музикант?

Максим загадково всміхнувся.

— Хочу показати тобі місце, куди приходжу, коли потрібно знайти натхнення.

---

За годину вони вже їхали вузькою дорогою за місто.

По обидва боки простягалися золоті поля пшениці, а десь удалині ніжно хвилювалися фіолетові лавандові кущі.

— Тут неймовірно красиво... — прошепотіла Ксенія.

— Я знав, що тобі сподобається.

Вони сіли на м'який плед.

Максим дістав із кошика термос із кавою, домашні круасани й маленький букет ромашок.

— Це найкращий сніданок у моєму житті, — усміхнулася Ксенія.

— Через круасани?

— Ні.

Через компанію.

Максим мовчки налив каву в дві горнятка.

Навколо було тихо.

Лише легкий вітер колихав лаванду, а жайворонки високо в небі співали свою ранкову пісню.

— Знаєш, — тихо сказав Максим, — раніше я думав, що щастя — це відкрити власну кав'ярню.

— А тепер?

Він подивився на неї.

— Тепер хочу, щоб у ній завжди було місце для твоїх книг.

Ксенія відчула, як серце забилося швидше.

— Тоді я зроблю там маленьку книжкову полицю.

— Лише одну?

— Добре... цілу бібліотеку.

Вони обоє засміялися.

---

Після сніданку вони довго гуляли між лавандовими рядами.

Ксенія зривала по одній квіточці й складала невеликий букет.

Максим тим часом фотографував її.

— Не треба...

— Чому?

— Бо я не люблю фотографуватися.

— А я хочу запам'ятати саме цю мить.

Вона опустила очі.

— І я хочу.

Максим сховав телефон.

— Тоді запам'ятаємо серцем.

---

Коли сонце піднялося високо над полем, вони сіли на пагорбі.

Перед ними розкинулося безмежне літо.

Ксенія дивилася на обрій.

— Подивись...

— Що?

— Одне сонце.

Максим усміхнувся.

— Але світить воно нам двом.

Вона тихо повторила:

— Одне сонце... на двох...

Ці слова залишилися між ними, ніби народжуючи нову історію.

Саме тоді Ксенія зрозуміла, що це не просто красива фраза.

Це назва її майбутнього оповідання.

Максим простягнув їй руку.

— Про що замислилася?

— Про книгу.

— Уже вигадала назву?

Вона подивилася на сонце.

— Так.

«Одне сонце на двох.»

Максим усміхнувся.

— Мені здається... вона буде дуже щасливою.

Ксенія міцніше стиснула його долоню.

— Бо вона про нас.

Легкий вітер торкнувся лавандових квітів.

Над полем кружляли метелики.

А сонце світило однаково тепло для них обох.

Вони ще не знали, скільки сторінок чекає на їхню історію.

Але вже точно знали одне.

Іноді для щастя потрібно зовсім небагато.

Чашка ароматної кави.

Улюблена книга.

Людина поруч.

І одне сонце...

На двох.