Розділ 6 : Ранок із запахом польових квітів

Ранок із запахом польових квітів

і ароматом кави

Ранок із запахом польових квітів

І ароматом свіжої кави.

Народжується тихо серед світанків,

Даруючи серцю щасливі заграви.

Пелюстки росою ніжно вмиваються,

Сонце торкається кожної миті.

Усе навкруги до життя прокидається,

Немов оживає у світлому літі.

У чашці гарячій тане світанок,

Пара здіймається легко до неба.

І кожен новий золотавий ранок

Нагадує тихо, як мало нам треба.

Лише тиша, що душу лікує,

Погляд коханий і лагідне слово.

Бо справжнє щастя завжди існує

У простих речах — щирих і чудових.

Нехай кожен ранок несе нам надію,

Дарує тепло й незгасиме світло.

Бо там, де любов розквітає душею,

Навіть буденність стає дивовижною квіткою.

---

Сонце лише торкнулося дахів Львова, коли Ксенія відчинила вікно своєї квартири.

Легкий вітер приніс запах польових квітів, що стояли у вазі на підвіконні, і аромат свіжозвареної кави, яка повільно наповнювала маленьку кухню теплом.

Вона усміхнулася.

Саме такі ранки вона любила найбільше.

Тихі.

Неквапливі.

Сповнені надії.

На столі лежала книга, яку вчора підписав один із молодих львівських письменників. Поряд — її зошит із віршами.

Ксенія відкрила його на чистій сторінці.

Перо на мить завмерло над папером.

Та цього ранку вона не написала жодного слова.

Усі думки були про Максима.

Про його усмішку.

Про його пісню.

Про те, як він дивився на неї, коли звучали останні акорди.

У двері книгарні хтось тихенько постукав.

— Уже відчинено, — озвалася Ксенія.

На порозі стояв Максим.

У руках він тримав невеликий букет ромашок і волошок.

— Доброго ранку, поетесо.

— Доброго ранку, музиканте.

Вона прийняла букет і вдихнула ніжний аромат польових квітів.

— Я подумав... троянди — це красиво. Але мені здалося, що саме ці квіти більше схожі на тебе.

Ксенія опустила очі.

— Чому?

— Бо вони справжні.

Без зайвого блиску.

Але саме їх хочеться берегти.

Вона мовчала.

Не тому, що не знала, що сказати.

А тому, що серце говорило голосніше за слова.

Максим поставив на прилавок два паперові стаканчики.

— Капучино для тебе.

І лате для мене.

— Ти вже знаєш, яку каву я люблю?

Він усміхнувся.

— Здається, я починаю вивчати тебе так само уважно, як ти вивчаєш книги.

Ксенія тихо засміялася.

За вікном пролунав дзвін трамвая.

Місто прокидалося.

У книгарню почали заходити перші відвідувачі.

Маленька дівчинка з двома косичками довго розглядала дитячі книжки.

Максим непомітно спостерігав за Ксенією.

Вона розмовляла з людьми так тепло, ніби знала кожного вже багато років.

І саме тоді він зрозумів:

Він закохується не лише у її вірші.

Не лише в її усмішку.

Він закохується у її добре серце.

Коли настав час повертатися до кав'ярні, Максим обережно дістав із кишені невеличкий паперовий пакетик.

— Це тобі.

— Що це?

— Насіння лаванди.

Коли одного дня відкрию власну кав'ярню, хочу, щоб біля неї цвіла лаванда.

А перший кущ посадимо разом.

Ксенія міцніше стиснула пакетик у долоні.

— Домовилися.

За вікном сонце піднялося ще вище.

Новий день тільки починався.

І разом із ним починала розквітати історія двох сердець, які знайшли одне одного там, де кава пахне піснями.