Глава перша, вона ж остання

— Я не буду це їсти, — молодий Дракон скуйовдив волосся на потилиці, подумки вилаявшись, що у людській подобі воно майже таке ж колюче, як, власне, оригінальний драконячий гребінь. — Я взагалі не їм живих істот, скільки вже можна повторювати?!

Істота, тобто юна принцеса в розкішній золотій сукні, додатково прикрашеній зв’язками моркви та часнику, відчайдушно й несамовито закивала. А потім ще й зв’язаними руками помахала для вірності, аби точно помітили: власне, вона теж проти з’їдання.

— У нас угода з людьми, — спохмурнів сивий наставник. — Одна жертовна принцеса в обмін на неспалення людських поселень. 

— Ну то я їх задарма не спалю. А оце от відведіть на кухню, — принцеса зблідла, — та не щоб готувати, дурепо! — чомусь розізлився юнак, — допомогати будеш: готувати, посуд мити. Ти вмієш мити посуд? — с надією перепитав він.

Принцесса заклякла, на обличчі її з’явився дивний вираз, ніби вона обмірковувала, що ж кращє: мити посуд чи бути з’їденою. Тому Дракон квапливо додав, поки вона не обрала останнє:

— Ну, або щось інше робити: шити, прати, курей пасти. Ти ж хоч щось можеш? От і добре, — він потягнувся, щоб зняти з її рота пов’язку, але одразу ж отримав стусана по руці від наставника. 

— Ваше високосте, не розмовляйте з їжею, це вкрай дурний тон! І взагалі, у вас цього року ініціація: невинна діва у якості жертви — це ж ідеально.

— А може вона не невинна?

Цього разу дівчина почервоніла до самісіньких вух, і Дракон безсило зітхнув.

— Ви не можете виконувати драконячі обов’язки задармо, мій принце. Розумієте, люди — страшенно жадібні істоти, якщо дати їм щось просто так, вони швидко забудуть, що колись було інакше. І почнуть вимагати ще й ще. Повірте, нічого хорошого не буде: хто хоче мати над собою страшного і жорстокого володаря, той його створить. Сам чи з нашою допомогою — байдуже. А у вас коронація, одруження, обов’язки врешті решт! Звісно, ініціацію можна провести двобоєм, але то страшенно довго. Якщо принцесу посадити у вежу чи у підземелля — на цих словах дівчина знову радісно закивала — то прийде лицар, можливо, навіть не один. І з кожним треба битися. Суцільні хлопоти, тому давайте швиденько з усім покінчимо: їжте!

— Нє-є. Я веган. І взагалі в мене від шовку сукні буде печія.

— І що ж ви пропонуєте?

Дракон ще раз почухав потилицю, потім рішуче нахилився над зв’язаною принцесою і розрізав мотузки на її ногах:

— Ти. — Драконячий палець тицьнувся їй майже до носа. — Йди за мною. Тихо й швидко, доки ніхто нас не побачив. Є ідея, майже план.

***

Драконячий замок показався їй дещо дивним: ворота, балюстрада, стіна, пара віконечок у суцільній гладі каменю, а далі — печери, печери, печери без кінця й краю. Темно, моторошно, стеля тисне. Довга сукня плуталася в ногах і заважала йти, а крокував Дракон по-драконячому размашисто, але заперечувати було якось лячно. Бо хто його, того вегана, зна.

— Сюди не ходи, там не можна, ці двері не відчиняй, — бурмотів він, тицяючи то в одну сторону, то в іншу. — І взагалі, а в тебе точно знайомі лицарі є? — несподівано обернувся він до полонянки. 

Дівчина кліпнула очима і промимрила щось через пов’язку.

— О, вибач, — від підійшов ближче, змусивши її ледь не відскочити. — Та спокійно стій, я просто зніму оце.

Його пальці ковзнули по її щоці. Звичайні такі пальці: теплі, обережні, зовсім не схожі на гострі пазури.

— Д-дякую, — видихнула вона.

— То як? Яка відповідь?

— Є… декілька… Пане драконе, — вона потупилася у підлогу. — П-прославлені сер Гастінгс, сер Патрик та сер…

— А вони люблять коштовності? — з якоюсь незрозумілою зацікавленістю перепитав він.

— Так, гадаю.

Він штовхнув двері перед собою, відкриваючи прохід до величезної темної зали. Принцеса зробила крок уперед і ледь не послизнулася.

— Обережно, тут легко впасти.

Дракон запустив під стелю купу вогняних куль, які освітили справжню скарбницю: золоті та срібні монети, коштовні камені, корони та намиста, навіть якісь лати, оздоблені рубінами, щоправда, їхній вигляд трохи псував постарілий жовтуватий скелет всередині.

— То як, їм сподобається? — наполегливо повторив Дракон.

— М-мабуть, — принцеса й сама не помітила, як позадкувала від скелета й вчепилася в драконячу руку.

— Ти що, заіка?

— Т-та н-ні, — бадьоро відповіла вона, нервово обдираючи вільною рукою морквини від подолу. — Х-холодно. Та й ст-трашно. А ви точно мене не з-з’їсте? 

— Від лицарів залежить, — дракон обережно зняв її руку з ліктя й вдоволено посміхнувся. — Ну, пішли у башту, будеш писати листи.

***

Через кілька днів над драконячим замком розлилося ехо горнів та труб. Проти Дракона виступило майже десятеро вершніків. Хто у латах, хто під магічними щитами, а хто із курячою лапкою на шиї та з мішечком солі в кармані: магію звіра відганяти. Був навіть один старигань, щоправда він вмостився на камінь обіч дороги, розгорнув на колінах карту зоряного неба та сповістив, що нині Луна у Меркурії, а Меркурій у ретрограді, чи щось таке, тож дракон має вкрай печальну вдачу і скоріш за все помре сам. Інші конкуренти, звісно, подивилися на нього, як на божевільного. Цить, мол, блазень, не плутуйся під ногами.

І викликали дракона на двобій.

Принцеса, як і належало полонянці, дивилася на все це з вікна однієї з двох башт, де треба було чекати на визволення. Дракон, взагалі-то, мав за ці дні або закохатися в неї, або хоча б спробувати звабити, але, на превеликий жаль, нічого такого не сталося. 

Бій був страшний: Дракон клацав зубами і пихав вогнем, лицарі метали заклинання та розмахували мечами. Врешті решт ящер почав відступати до своїх печер, змушуючи супротивників йти за ним. Декілька хвилин там стояв страшенний шум, а потім вцілілі лицарі дали дьору. Залишився лише той блазень із картами обіч дороги.

Принцеса знервовано перегнулася через парапет балкону:

— Гей! А-а як же я?!