Де ховається щастя…

          Вітер бавиться з верхівками тополь. Вони у відповідь лоскочуть йому м’язи, і від того він, сильний і могутній, потроху втрачає свою міць. Спускається долу. Хвилює траву, ніжно шепоче квітам зізнання у свої почуттях, а потім, пролітаючи над річкою, розчиняється у брижах.

          Полудень… Можна дістати загорнуті бабусею вранці у фольгу бутерброди і сховатись від пекучого сонця на тінистій галявині. А в Сашка сьогодні пиріжки з солодким сиром й ізюмом. Смачнючі! Їх готує його мама – тітка Тоня. Вона працює в шкільному буфеті, а до цього – у заводській їдальні.

- Серйозна жінка, - шанобливо озиваються про неї сусіди.

Тітка Тоня виховує Сашка сама. Її кинув чоловік ще до народження сина. Сказав, що їде на заробіток, а насправді перебрався в столицю до якоїсь кралі.

Перші півроку Тоня майже не сконала. Малий народився передчасно, слабенький і хворобливий. Ночі безсонні та думки тривожні висушили її, але вона не здалася. Промовляла молитву над колискою, благала дитині здоров’я, собі сили.

Чоловік же її вихвалявся знайомим, яких зустрічав у місті, буцімто схожа його нова жінка на іноземну пані з кіно… І очі, і фігура… А через півтора року стояв перед Тонею навколішки і благав прийняти його назад. Сашкові привіз півника солодкого на палиці й новенький шкіряний м’яч. Вислухала винуватого мовчки, але на поріг не пустила. Чому, мовила, навчить сина зрадник?

Ми дружимо із Сашком, як кажуть, із пелюшок. Дорослі, жартуючи, дражнять нас сіамськими близнюками. І скажу вам, недаремно, бо куди Сашко, туди і я. А те, що цікавить мене, не обходить і мого товариша.

- Шурка! – гукає Сашко. - Лишай вудку і йди обідати, хай риба перепочине!

Шурка-Найліпша – наша приятелька із міста. На канікулах вона зазвичай приїжджає погостювати до бабусі, і на цей час стає повноправним членом нашої компанії. Прізвисько «Найліпша» приліпилось до неї випадково, з легкої обмовки Сашка.

Якось, збираючись на рибалку, ми проходили повз мого діда Івана, який грівся на призьбі.

-  Де ж ваша половина? – усміхаючись, спитав він.

У школі ми нещодавно проходили дроби, тому я, хизуючись перед старим знаннями, із достоїнством відповів:

- Діду, Шурка у нашій команді лише третина!

Ховаючи усмішку у вусах, старий заперечив:

- Запам’ятай, Ромо, жінки – то прекрасна половина людства. Ось така проста арифметика.

Бажаючи підтримати мене, Сашко, який до цього мовчав, пояснив із розсудом:

- А наша Шурка – третина! Але найліпша! – і зашарівся, розуміючи, що видав себе з головою.

«Найліпша» не схожа на більшість наших дівчисьок. Вона не заглядає повсякчасно у люстерко, не гортає модні журнали з безглуздо вдягненими моделями. З нею весело бігати навипередки дистанцією від діда Івана до воріт школи, рибалити, і ще вона знає безліч цікавих історій про стародавні часи, бо її батьки – археологи. І якби не Сашкові почуття, я б неодмінно закохався у «Найліпшу».

Після смачного перекусу ми лежимо у затінку і мріємо, кожен про своє. Сашко сподівається отримати на день народження новий велік та обіцяє прокотити нас із вітерцем. Я надіюсь, що погано складу вступні іспити і залишусь навчатись у школі. Мені не дуже хочеться переїжджати до міста в інтернат із поглибленим вивченням математики. Шуркіни бажання як завжди непередбачувані. Вона прагне потай від батьків вирушити із ними в наступну експедицію. Ми сперечаємося, чи вдасться це їй, і вирішуємо, що вона для цього ще замала. «Найліпша» супить брови, і від того нам трьом стає смішно.

Ми регочемо спочатку з неї, потім з себе, далі один з одного. Нам добре разом і байдуже, що через здійнятий галас риба зовсім перестане клювати…

Життя попереду. Ще невідомо нікому, що я закінчу спеціалізований інтернат із відзнакою, вступлю до столичного університету і присвячу себе науці. Сашко одружиться із «Найліпшою» і відкриє кілька спортивних магазинів, а Шурка замість експедицій буде виховувати сина, читаючи йому книжки…

Наші шляхи розійдуться на час, а потім ми з Сашком випадково зустрінемося в стінах військкомату і будемо пліч-о-пліч захищати незалежність на розораному снарядами Донбасі… І на питання тітки Тоні, чому саме ми, одночасно відповімо: «Бо не зрадники».

Це все потім… А зараз я насолоджуюсь літом, друзями і незбагненним щастям. Воно існує поза межами відомих людству законів і аксіом та існує поза межами відомих людству законів і аксіом та постійно змінює свою форму. Його не завжди одразу можна розпізнати.

Ось воно майорить у складках Сашкової сорочки, яка стала схожа на пружній вітрильник від швидкої їзди на новесенькому велосипеді. А ось його крило тихенько торкнулось діда Івана, який задрімав, розморений сонцем, і посміхається у сні чомусь приємному.

Мабуть, щастя ховається в небесах і лише очікує на підходящий момент, щоб подарувати нам, як згадку на все життя, незабутню мить.