VІІІ. Чужа хата гірше ката

Їх вкинули до підземелля. Було там прохолодно, пахло сирістю.

Зрозуміло, що ні Краш, ні Крися не збиралися затримуватися у цій в'язниці надовго. Як тільки зграя з настанням ночі вкладеться спочивати, Ох підніме металеве риштування, і тоді шукай вітра в полі!

Докучав лише голод. Але хіба для Крисі потрібна широка шпаринка? Кілька разів збігала туди-сюди, і сама наїлася, і полоскуна почастувала. Краш допитувався:

‒ Ти сама це їла? Отаке немите?

‒ Вибач, яке вже є...

Однак полоскун волів лишитися голодним, аніж живитися брудними недоїдками.

Нарешті усе стихло.

Краш посмикав ґрати. Нічого не відбулося.

Попробував вдруге. Стоять, як і стояли.

Покликав Оха, і той з'явився. Але цього разу не схилився у поклоні і не привітався. Стояв і мовчки намотував зелену борідку на вказівного пальця. Потім посварився ним:

‒ Неварто довіряти незнайомцям! ‒ і зник.

Краш так захвилювався, аж прокинувся…

Поруч із ним на колоді мирно сопіла носиком Крися. Оповита солодким сном, вона й не здогадувалася, які видіння мусив пережити цієї ночі її добрий приятель.

Щоб нічна прохолода не зашкодила дітям, мама, видно, ще звечора дбайливо загорнула малих бешкетників пледом.

Єнотик підвівся. На столику помітив залишені для нього ретельно вимиті яблучка і нову книжку. «Тато придбав,» ‒ здогадався.

Краш полегшено зітхнув: щастя ніде не ховалося! Щастя жило в його рідному домі.