Дідів возик

Дідусь дуже любив дерево. Годинами він міг порпатися в старій хаті, де років із двадцять ніхто не мешкав. Долівка там, колись яскравого кольору, була подекуди вкрита соломою, а стелю підпирав дерев’яний стовпець. У двох кімнатах лежали всі знаряддя праці й заготівки для саней, лопат, ціпків та ще багато чого іншого.

Сьогодні у нього була своя місія — дуже приємна, тож хотілося зробити все якомога швидше. Народилася онука, і потрібно було змайструвати для неї ліжечко.

Дід узяв хімічного олівця, обов’язково наслинивши грифель (бо інакше той не писав), і заходився до праці. Не минуло й півдня, як з'явилося ліжечко-гойдалка — мов пелюстка, що колихається від подиху вітру. А матеріал ще залишився. І тоді він подумки побачив: ось вона, маленька, робить перші кроки... Ще кілька годин — і возик готовий.

Він пішов до хати, вимив руки. Рубанок і ножівка вже відпочивали в кутку. Час спливав повільно, мов річка влітку.

Возик став не просто іграшкою — цілим світом. Дівчинка проживала в ньому свої перші подорожі: возила іграшки, вдивлялася в дерев’яні коліщата, трималася за бильця — високі й надійні, мов дідові плечі. Можна було щось прив’язати до ручки, і тільки в неї був такий транспорт. Усе село знало — це її.

Возик був улюбленою забавкою, поки дівчинка не підросла. А потім настав час школи.

Навчання надовго розлучило її з життям у селі. Мама й бабуся віддали возика іншим людям, у яких були менші дітки, а ті — ще іншим (таке вже в селі водилося). Дівчинка дуже сумувала, їй було боляче, та дідусь запевнив, що зробить нового. Але хвороба забрала його раніше.

Та не зникло головне. Лишилась пам’ять. Світла, як дощ у травні. Лишились живі спогади про ті щасливі моменти, де був дідусь, який завжди поруч, який не давав возику зупинятися.

Пам’ять — це кадри, які не тьмяніють. Поглянь: світить сонце, стежка ховається в травах, а по ній дідусь везе онуку. Вона сміється, тримається рученятами за бильця, вже забула про збиті коліна, які дідусь обережно змастив деревієм — бо зеленка пече. Ось вона — біля пасіки. Возиком везе димар і маску бджоляра. Вже за мить — ходить між вуликами. Бо зараз можна, а коли дід відкриє вулик — то вже ні: бджоли будуть сердиті.

Завжди разом. Завжди поруч.

І досі — як пам’ять — є ліжечко. Їздять дерев’яні сани взимку.

Агов?! Де возик?.. Де час, що минає?..