ІХ. Пʼята ранку і дідо-Миколай

Я в дитинстві ловила шалений кайф від свят. Особливо полюбляла зимові — Новий рік, Миколая, Різдво. Мама бігала і суєтилась. Папа командував. Малий брат робив пакості, такі як: тихенько накласти купу в колготки, щоб всі шукали, де воняє. Чи повиїдать всі ікринки з бутербродів, щоб ті лисі були на святковому столі.

А дідо — як дідо. Спочатку старанно робив вигляд, що немає ніякого свята. Пів дня спав. Потім перевіряв на якість мамині страви:

— Лєна, ну шо це за холодець, а де жир? А піджарочка де до картопельки? А шкварки? — не дід, а ресторанний крітік.

— Па, іди оно Богдану колготки краще вдінь, знову голий бігає. Не порти настроєніє, єй богу, — старалась зайнять діда чимось важливішим, ніж роздача безкоштовних совєтов, мама.

Тато теж, дьорнувши предсвяткого кехила, вожкався не менше мами:

— Доооць, іди сіфон подержи, я раковину розібрав. Тіки тапки взуй, бо тут все мокре і вонюче, — гукав мене на допомогу.

Не ясно було, для чого ці ремонтні роботи — свято ж на носі, але так він свою залученість до спільної справи проявляв.

А я бігала. Мамі миску подай для олівʼє — ту саму, в якій життя буяло, де і консєрвірували, і овочі мили, а може, і ноги парили, хто зна. Універсальна емалірована тара.

Потім до тата — ключа розводного подать, тряпочку чи переноску. Звідти до діда. Там теж все просто: таблетку почітать з його аптечки, щоб нечаянно проносного перед святом не бахнуть, бо бачить погано. Чи табака для самокруток принести.

Кімнати були прикрашені, як моглися. В кутку — ялина. Постійно жива. Це зараз всі на штучні пересіли, а тоді нам алкаші за пляшку горілки приносили. Боюсь подумать, біля якої райдержадміністрації вони ті ялинки брали, але всіх тоді все влаштовувало. Особливо алкашів.

Саморобні паперові гірлянди. Ялинкові скляні іграшки. Якщо одна з таких падає і розбивається — то це прокльон від діда до сьомого коліна. Бо «я їх знаєш за скільки, знаєш откуда, знаєш який рарітєт» — і понеслось.

В рідкі моменти, коли ніхто не гадив в колготки і не розбирав сіфони, — то пахло фаршированими стравами і часничком.

Накривався стіл в залі. По телевізору лунали новорічні пісні. Гості розповідали дивні, для мого дитячого вуха, історії. Я розбирала подарунки від «зайчика», від Діда Мороза, і так сильно раділа простим дитячим дрібницям.

Як дідо вже від родини поїхав лічну жизнь влаштовувать, то на свята ніколи не цурався приїздить з новою жінкою.

Особилво я памʼятаю Миколая. Дідо це свято вважав персональним, мовляв: «Я ж Миклайович, значіт моє». Кожного разу на це свято, рівно о пʼятій ранку, дідо з ноги виносив вхідні двері. Гупав, поки не відриють. Потім голосно вітав сонну маму:

— Доця, Лєна! Зі святом вас, мої дорогі! Щас я до Женічки з Богданом проскочу в комнату — Миколайчіка по дорозі зустрів, він пакунок передав! — стодвадцятикілограмовий дідо нісся до мене в кімнату.

Тихенько, як йому здавалось, підіймав подушку, на якій мирно спала моя голова, і клав туди цілий здоровенний кульок з цукерками і мандаринами. Шелестів і захекано вздихав.

— Ох, ааай, шо ж його, та шо ж таке, — старався не розбудить, як міг дідо. 

Такий той кульок був обʼємний, що ще пару годин у цей день я досипала сидячи. А як прокидалась — у мене була затрепла але щаслива голова.

Дідо з мамою на кухні чаювали, голосно обговорюючи кролів, городину і сусідів. Я збиралась до школи і щиро вірила, що так буде завжди.