VІІ. Дід і чехословацька стінка

Квартира, в яку привезли мене після пологового, була еталоном заможності для 90-тих років. Трьошка в центрі. Люстри з хрустальними вісюльками і килими на стінах. Сєрвізи, наполіровані до блєска, чекали нагоди за склом в сєрванті. По радіо грала Патрісія Каас і «Каштани».

На кухні завжди пахтіло бісквітами і кремом. На соврємєнном, по міркам того часу, кухонном гарнітурі бабуся витворяла кондитерські фокуси.

Вона була інтелігентна жіночка, завідувала кулінарною бурсою і навчала дівчат всяким пірожно-булочним пріколам. Саме тому на весь підʼїзд аж до 5-го всі знали, коли у Лідії Андріївни вихідні. Навіть пернаті з голубятніка на даху тіряли сознатільность, як чули аромати ванілі.

Квартира, до слова, була отримана завдяки бабусиним педагогічним трудам. Тоді так робилося. І сусіди були теж, так чи інакше, інтєлєгєнція. Навіть мер колись там жив, будучи, правда, ще дитиною. Там закладався фундамент вєлікіх дєл.

Дідо в той час теж блєстав, як нова копійка. Возив у відрядження шишок з адміністрації по всяким закордонам. Зараз би сказали — приватний водій, а тоді — шафьор при управлєнії. І тачку на роботі дали елітну — «Волгу», щоб адміністративні дупи возились в комфорті і нігде нічого не натирало.

Зазвичай возив він недалеко: в Кіровоград — на собраніє карманних масонів, по селах — данину в простолюдів позбирать. Але бувало таке, що возив далеко і надовго. Для яких благих цілей райадміністрація возилась в Югославію і Чехослованію — достеменно невідомо. Але той факт, що невдовзі після їх візиту країни розпадались, можу припустить: діла були державної важності.

В тих закордонах можна було придбать всякі дєфіцитні товари. Кока-коли, жвачки, джінси. Інтерʼєрні пріколи теж везлись звідтіля. Мама вишивала по школі в новому светрі «бойз». На стінах висіли елітні килими, роздивляючись які перед сном, я бачила свої перші галюцінації. В холодильнику «Дніпро» завжди були ковбаси сирокопчєні. Ну а дідо гордився, мов орел, що може ті дєфіцити для родини привозить.

Мама, доречі, пізніше згадувала, що, будучи підлітком, нерідко влаштовувала бойкоти цим буржуйським благам. З братом частенько ховали «народні» ковбаси в поштовій скриньці, в підʼїзді. А бабуся, коли забирала газети, рукою ті ковбаси товкла. Сердилась по-вчительські:

— Доця, ну в холодильнику ж є шо їсти, ну нашо ти ту лівєрку ховаєш?

— Мам, смачна вона мені. Сашка кровʼянку теж никає. Чого ти його не свариш? — по-прєдальські здавала позиції мама.

А дідо захищав малих:

— Лідусю, хай їдять. І мені лишать.

Найбільшою для діда гордістю стала величезна чехословацька стінка з красного дєрєва. Бар, відсік під тєлік, сєрвант для хрустальних Граалів, на які заборонено було навіть дивиться. Гіганський книжковий відсік, куди бабуся відразу перемістила сто кулінарних томів, педагогічні трактати, збірки поезій і стрьомні детективні романи для забавки.

Шли роки. Мама вискочіла за батька. Народилась я. Зі стінки почали зникати фарфорові балєріни і шкатулки. Не батько вкрав — не подумайте. Там ставились ляльки і стрьомні мʼякі іграшки. Через 8 років народився мій брат. Мʼякі одоробла змінились хотвілсами і лєго. Навколо стінки буяло життя.

Все потихеньку осучаснювалось. Зі спальні винесли два велитенських ліжка, які імітували одне двоспальне. Бозна, шо то за мода така була. Килими десь теж пороздавали. Люстри зняли, вчіпили нові — сучасні. Тільки стінка з красного дєрєва стояла, як вкопана. Гіганський Олімп дідових старань. Непорушний стандарт епохи. Гордість і покарання поколінь. І скільки б разів ми не намагались її позбутись — це було незаконно по відношенню до діда. Ремонти робились навколо тієї стінки. Квартири і будинки будувались навколо неї. Весь світ обертався, а по центру виблискувала старюча, натерта до блиску чехословацька стінка з красного дєрєва.

Далі буде…