VІ. Дід, дача і кролячі ями

За містом, біля річки-вонючки, є величезне єврейське кладовище. Таке старюще, що тоді, мабуть, і євреїв ще не було, як те кладовище викопали. А за тим клавищем, на пагорбі, ховається ще старіший дачний кооператив.

Вулички, типу «Полунична», «Вишнева», «Садова», переплітаються і ведуть заблукавшого в недобудовані цегляні будинки, чи кушері бурʼянові, чи глиняний карʼєр.

Раніше було дуже престижно мати дачу за містом. Після роботи на сахзаводі чи фабриці діаграмних бумаг заможні домогосподарки сідали на пʼятірку — автобус такий ходив — і рушали «відпочивати» на дачі. Відпочинку, ясне діло, ніякого там не було. Прополоти бурʼяни, посадити чи викопати якесь бадилля, попліткувати з сусідками про новий сорт огірків «мальчік-с-пальчік». Справ було — вагон і маленька тележка. Особливо по вівторкам і четвергам. В ці, майже святі дні, пʼятірка була забита вщент. Бо цей день величали — ДЕНЬ ПОЛИВУ.

Пройшло багато часу з тих безтурботних дачних днів. Будинки в цьому кооперативі впали в ціні. Багато хто почав виїжать, і ділянки роздавали за безцінь. На дачі, які лишились онукам від бабівдідів, почали приїздити «на шашличок», ставили басейни, будували уродські пристройки, провели світло. Великий дачний організм, який раніше дихав природою, по-тихеньку ставав курільщіком.

Дід Василь був би не моїм дідом, аби не пронюхав про падіння цін на будинки. Набрав в своїй нокії якусь подружку і почав сідати їй на вухо. Довго вмовляти не довелось: подружка була вже в поважному віці, на город сил не було. Дітей і онуків чисто під землеробські справи теж пізно було заводити. Тож вона погодилась. Три тисячі гривень, доглядать за берізкою, і сапки вона свої забере. Вдарили по руках.

— Женічка, можеш привітать мене! Я купив двухетажний будинок за містом! — по телефону вихвалявся дід. — Приїжай скоріше, будем яму копать кролям!

І тут хочеться пояснити. Раніше, можливо, в поодиноких випадках і зараз, люди по селах не ставили кролятнікі. Вони копали великі ями на городах. Вкидали туди кролів, і вони там самі плодилися, рили нори. Такий собі симулятор виживання в ямі. Декілька разів на день їм кидали їжу, щоб ті з голодухи один одного не скалічили. Дід, як ви вже зрозуміли, такий спосіб розведення поважав. Пропагував і штовхав у маси. Спочатку, може, по-пріколу, а може, всерйоз, він обдзвонював всіх родичів і вербував на копання ями. Ясне діло — бажаючих не знайшлось.

— Діду, зараз вже так не роблять, це не гуманно. Давай ми тобі клітки забабахаєм, — переконували його онуки.

— Самі ви ГУМНО, я вам діло кажу! — ображавсь.

Час йшов, однодумців в секту копателей ями не прибавлялось. І дід пішов в атаку.

— Женічка, з Днем Народження! Здоровлячка тобі і всім, і мені. Коли будем яму копать?

— Внучечко, вітаю з народженням правнучка! Здоровлячка вам. Коли приїдеш яму копать?

— Бодя, внучок, як служба, як здоровлячко? Коли у відпустку яму кролям копать?

— Лєночка, доця, як там щитовідка твоя? Коли копать будем?

Приїздив сам на Ласточкі до нас — і з порогу:
— Збираємось!!! Їдем копаааать!!!!

І ви думаєте, судячи з моїх передніх оповідань про діда, що у нього були максимально дивні гіперфокуси. То капронові колготки, то ями кролям. А я вам скажу: дід у мене — кожаний мішок з пріколами. І справа була зовсім не в копанні тих сраних ям. Дідо так уваги хотів. Як умів, так і проявляв своєрідну турботу, кричав про потребу, замасковану під абсурдну пристрасть.

Типовий дідо, який розказує бородаті анекдоти про «їхали в купе італієць, словенець і хорват…», ображається, коли на гармошку кажуть «баян», і гірко тужить, почувши в пісні слова «На могилі мої посадіть молоду яворину».

Далі буде…