ІV. Тиша, що гуде, як вулик

Люди в селі помирали. А мене, малу, тягали на всі похоронні дійства: по морозу, по жарюці, в снігопад і зливу.

Ну бо а як інакше? Баба Дуся, покійна, мені цукерки давала. А дід Юрко свою козу дозволяв гладить. Так і ходила, в семирічному віці, останню шану покійним віддавать.

Дійство починалось в центрі села. Марш простягався по головній вулиці, і всі бажаючі, чи просто зіваки, могли приєднатись до ходи. Дужі мужики несли на плечах труну. Якщо покійного з другого кінця села доставляти, то винаймали кобилу з возом.

Наша хата була передостанньою від кладовища. Ми чекали, поки хода дотягне до повороту, виходили і приєднувались до тягнучки.

Місце оркестру займали мужики, які тямили в плаксивих композиціях на акардіонах чи гармошках. Дорогою було тихо, але, якщо прислухатись, то величезна черга шуміла як вулик з бджолами. Перешіптувались:

— Ооой, яке ж горе, така молода була, тільки 89.

— Ага, і не кажи, ще жить і жить.

Нас з бабусею несло потоком з горюючих родичів і сусідів до самого кладовища. Там були ще довше. Свʼященник читав печально-повчальну промову. Всі жіночки приклонного віку плакали: чи то смуток за покійною брав, чи то невідворотній плин життя в око потрапив — я цього вже не дізнаюсь.

Я не розуміла нічого. Чому всі такі сумні? Чому баба Дуська лежить і посміхається? Навіщо я там? Питання засипали мою маленьку світлу голову.

Говорили слова добрі. Дякували бабі Дусі за молочко, за гарне сусідство. Онуки — за світлі спогади дитинства. Діти мовчали.

Як закопали, то всі починали задкувати і розбрідатись. Це зараз є розпорядники, а тоді люди, наче, самі знали, куди йти.

Було холодно, накрапав дощ. Небо плакало за бабой Дуськой. Найближче оточення зібралось в хаті покійної. Дзеркала на трильяжі були завішані вонючими ряднинами — так робили, щоб дух в хаті не оселився. Тепле світло воників лягало на портрети святих, що стояли по всіх кутках старої хатини. Всі бажаючі, відразу після кладовища, могли прийти і пообідати — помʼянути стару.

Після третьої стопки музики починали грати інтенсивніше. Сусіди починали згадувати смішні історії з життя баби. І обовʼязково був персонаж, який казав на всіх поминках:

— А чого ви всі плакати посідали? Покійна б точно не хотіла, аби ви тут ридали. Аааай, яка вона весела була!!!

І потихеньку спадала завіса печалі.

Як моя прабабуська Єля померла, нас чекав той самий сценарій. Ніч покійна мала в хаті переночувать, на ранок — похорон, потім обід. Мама казала, що це була не рідна її бабуся: родичка, у якої своїх дітей не було, і вона маму любила як рідну. За життя займалась цілительством, травками. А як помирала, то свої цілительні здібності, через останнє рукостискання, передала мої мамі. Сімейна легенда, яку мама постійно згадує. Особливо, коли на недоброзичливий людей спрацьовує миттєва карма. Перечепиться хтось хамуватий чи впаде — вона відразу своє відьмовське коріння вплітає, яке їй баба Єля перед смертю подарувала. Каже — сила.

Люди в селі помирали. Мене, малу, тягали по цим активностям. День всі горювали, ввечері — згадували теплими історіями. А на наступний ранок сільське життя продовжувалось. Корови паслись, доїлось молочко. Кури неслись, кролі в ямах плодили нових кролів. А люди, як люди, жили від свята до свята, від поминок до поминок.