І. Я соромлюсь свого діда

В нашій родині жив Бог. Не фанатік, не суворий бородань з купою правил і обмежень, а звичайний пересічний громадянин, але поважніший і шанований, ніж інші. Він був в дідових іконах. В моєму «Отчє наш» перед сном. В маминому тісті на пиріжки. В татових патронах до рушниці. В чергах перед церквою, поки ми чекали освячення наїдків. В тихих розмовах і гучних сварках. Він, мов той домовик, — ніхто ніколи його не бачив, але всі знали, що він все бачить і захищає. Манія переслідування, до слова, у мене і досі.

Дід збирав колекцію з порушених смертних гріхів. Десь трошки жлобився, десь переїдав кровʼяночки на ніч. Заздрив мужикам на гаражі, що в них тачки крутіші. Дуже сильно гордився: що копійка в домі водилась, що діти живі-здорові. Може, і блудив. Тут один Бог знає. 

Дід Василь сильно контрастував з іншими віруючими і дуже пишався, що життя його цікаве і непередбачуване.

А мені, малій, такий контраст зовсім не до душі був. Соромно було інколи і прикро, що інші дідусі такі правильні. З онуками час проводять, а не постійно на гаражі з мужиками карбюратори перебирають, а потім по сто грам. І не вигадав мій дитячий мозок нічого краще, ніж самій вдатись до брехні.

Діло було в нашому дворі. Раненько дідо визбирувався на гараж. Чорний костюм, рубаха, туфлі лакові і кашкєт. Прочесав борідку. Хреста свого срібного натягнув і печатку на мізинчик. Головний воділа при адміністрації мав виглядать солідно.

Вальяжно випливає, притримуючи мені двері підʼїзду. Заводить ласточку, прогріває. І треба ж було мені перестрітись з подругою, яка теж йшла до школи:

— Жень, а чого твій дідо знов у чорне вдівся? — з дитячою цікавістю до мене.

— Так як «чого»? Всі священники так ходять. Ти хіба не знаєш? — брехня вилетіла з рота, і мозок не встиг обдумати наслідки.

— Твій дідо свя-я-ще-е-нни-и-к? — роззявила рота подруга. — Ясно, чого у нього стільки ікон в кімнаті. І ця борода-а-а-а…

— Ага, Преподобний Василь, на службу їде, — вивалила і провела поглядом старого Жигуля.

Слухи розповзались по дворі в геометричній прогресії. Про Преподобного Василя знала вся моя банда. Діти розпитували про службу, каплицю і прихожан. Дивувалися. А я в церкві бувала тільки на Великдень, паски святить, звідки мені було знати такі церковні подробиці? Схоже, що невинна дитяча брехня переростала в “всєлєнській заговор” і набирала невідворотніх наслідків. Але, на мою величезну радість, вже скоро всі про те забули. Перемкнули увагу на похорони кота. Дражнили бабу Гниду з сусіднього будинку, яка на нас собак своїх спускала. Продавали на базарі гнилу аличу. Та і дідо на очі не траплявся. Так я протрималась декілька років.

Будучи вже підлітками, ми з подругою заскочіли до мене на чай. Точили ліси, сміялись з маминих історій, аж поки з дідової кімнати не почали доноситись дивні звуки. Прибігли глянуть, подумали, шо дід впав чи ще гірше. На щастя — живий. Ліз до іконостасу, і найбільша з усіх ікон впала прямо на нього.

— Дідо, знову на тебе святі напали? — сміюсь, бо не вперше. — Тебе ці ікони колись вбʼють, Бог все баче, — підколола його за розгульдяйство я.

— Жень, не можна так казати. Він же священник! Як ти можеш? — засуджуючи прокоментувала подруга.

Стара дитяча брехня впала мені на голову цеглиною, як ікона на діда. Сором виходив з мене і заходив назад. Той, почувши священне припущення про його сутність, взірвався голосним, зовсім не праведним реготом.

— Внуця, — дід до подруги, — у мене віра тіко одна в жизні: шо жити треба так, як тобі того хочеться. А Бог простить, якщо гарно в нього про то попросить.

В нашій квартирі жив Бог. В крашеночках на Великдень. В родинних святкуваннях і буденних печалях. Навіть в дитячих вигадках, щоб всім здавалось, наче в тебе найкращій дідо на весь світ. Святий, хоча б у вигаданих історіях.