Глава 2

– Це найсмачніший глінтвейн, який я коли-небудь куштувала.
– Радий, що тобі сподобалось.
– Це, звісно, не може зрівнятися з зорепадом, але теж непогано. Дякую тобі за неймовірні емоції, що я відчула під час спостереження за дивом.
– Я теж відчув дивовижні емоції, коли спостерігав за тим, як ти реагуєш на кожну падаючу зірку. У тебе неймовірна посмішка.
– Дякую.
– І чому ж така красива, усміхнена та ніжна дівчина залишилася сама в новорічну ніч?
– Єдина подруга ще влітку полетіла з нареченим в Америку. Батьки зараз в іншому місті, а я просто не мала можливості поїхати до них.
– Куди ж подівався хлопець?
– Приблизно туди ж, куди і твоя дівчина, – я відповіла досить грубо, адже не бажала обговорювати колишніх. – Може, ми не будемо про це? До Нового року залишилось менше, ніж півгодини, тому потрібно думати про щось приємне.
– Згоден. Я підготував для тебе невеличкий подарунок.

Мене дуже здивувало, що хлопець дістав з-під ялинки гарно запаковану коробочку. Приємно й водночас незручно. У мене немає подарунку для нього. Це очевидно, адже хлопець готувався, а я не могла передбачити нашу зустріч. Та все одно вирішила, що повинна щось йому подарувати.

У коробочці лежала скляна кулька на підставці. У ній сховався милий пінгвінчик. Я моментально почала трусити кульку, щоб побачити, як різними барвами переливатиметься сніг усередині. Така дрібниця повернула мене в дитинство. Мені дуже хотілось віддячити хлопцю чимось настільки ж чарівним. Та в кишенях у той момент лежали лише різні дрібниці.

– Я теж маю дещо для тебе, – таки знайшовши те, що гідне уваги, промовила я.
– Цікаво, цікаво.
– Протягни руку.

Хлопець слухняно виконав прохання, а я накрила його долоню своєю й залишила в ній одну дрібничку. Браслет ручної роботи з маленькою підвіскою у вигляді ялинки.

– Сама зробила? – з посмішкою запитав незнайомець.
– Я купила цей браслетик у дівчинки, яка збирала гроші мамі на подарунок. Він не ідеальний, але залишити тебе без подарунку я не можу.
– Це найкраще, що я коли-небудь отримував у новорічну ніч.
– Я впевнена, що це не так.
– Помиляєшся. Речі, зроблені руками дитини ще й з такою доброю метою, несуть у собі дуже глибокий сенс та ніжність. Дякую тобі за це диво.

"Такий дивний", – подумала я в той момент. Та потім зрозуміла, що хлопець мав рацію. Я допомогла йому одягнути браслет, і після цього ми разом чекали, доки годинник проб'є дванадцяту.

– Залишилось менше хвилини. Тримай, – хлопець протягнув мені листочок та ручку.
– Навіщо це?
– Пиши бажання. Будемо пити несмачне шампанське з попелом.
– Віриш у всі ці речі?
– Так само, як і в новорічні дива. І навіть не смій зі мною сперечатися.
– Я постараюсь стримати свій скептицизм.
– От і прекрасно. Пиши бажання, бо не встигнеш.

"Кумедний", – подумала я й почала шкрябати на папірці бажання. Навіть не знала, що писати. Нічого мені не потрібно було в той момент. Та й в житті ніби все влаштовувало.

Поглянувши на незнайомця, який із захопленням писав своє бажання, я вирішила загадати ще одну зустріч з ним. Хлопець веселий, добрий, трохи дивакуватий. Здавалось, що такий мені й потрібен був. Тільки, на жаль, між нами повстали Антарктида та його дослідження.

Незнайомець підпалив обидва бажання й кинув їх у бокали. В останній момент я зрозуміла, що він переплутав папірці. Та вже було пізно. Ми випили шампанське й прокричали: "З Новим роком!" У той момент мене настільки переповнювали різноманітні емоції, що я бездумно поцілувала хлопця. І він відповів. Це був ніжний, романтичний поцілунок, що, мабуть, запам'ятається нам обом на все життя.

– Пробач, – відірвавшись від губ хлопця, промовила я. – Напевно шампанське в голову вдарило.
– Ти чого? Не потрібно хвилюватись, – піймавши мої тремтячі руки, мовив незнайомець. – Мені сподобався такий жест, – прошепотів він мені на вухо й міцно обійняв.
– Коли в тебе літак?
– Уже надоїв?
– Ні. Просто думаю, скільки в нас залишилося часу на веселощі. Якщо вже ми зустрічаємо цей рік з незнайомими людьми, потрібно зробити цю ніч такою ж ненормальною, як ти і я. Нехай вона стане незабутнього для нас обох.
– Ваша пропозиція успішно затверджена.
– І що в нас далі по плану?
– Чому ти вирішила, що я знаю наші подальші дії?
– Серце підказало, – я посміхнулась і відкусила шматочок цукерки, яку тримав хлопець.
– А це вже наглість.
– Змушена зізнатись, що я не вмію розгортати цукерки.
– Навіть так?

Ми обоє почали сміятися. Дід Мороз розгорнув декілька цукерок, почистив мандарини й почав годувати мене ними. Потрібно було бачити ці незабутні дитячі емоції. "Діти!" – по-іншому й не скажеш.

До ранку ми гуляли вулицями міста, спостерігали за щасливими людьми й дарували невеликі подаруночки діткам, що дивувалися зустрічі з Дідом Морозом. Здається, хлопець був готовий і до цього. Дивовижний. Його доброту можна роздати усьому світу й залишиться ще стільки ж.

Нам було весело разом, тому в кінці прогулянки я вирішила, що повинна провести хлопця. Ми пішли в його орендовану квартиру, забрали речі й поїхали в аеропорт. Незнайомець так і не зняв костюм Діда Мороза.

"Весело буде людям, що летітимуть з ним", – подумала я, вдивляючись у сніжинки, що літають за вікном. Вони здаються такими веселими й щасливими. Кружляють, святкують, приносять радість людям.

Усю дорогу (а їхати нам немало) хлопець тримав мене за руку. Це дарувало неймовірне тепло. Вже тоді здавалось, що воно зігріватиме мене наступні триста шістдесят п'ять днів.

Моя впевненість щезла в момент, коли хлопець пішов на посадку. Останнім, що я про нього дізналась, стало ім'я. Його назвав працівник аеропорту. Тоді вже я точно знала, що проводжаю не Діда Мороза, а Олександра Андрійовича. Сашко, значить. Ось ім'я трагедії мого життя.