Увесь текст

Ми зустрілись з ним випадково. Проте та наша зустріч перевернула моє усвідомлення оточуючого світу, і я уперше зрозумів, що для того, аби фатально змінити власне життя та власну ж таки долю, іноді вистачає одного лише руху. Зрадливого руху.

У той день я, готуючись сісти на свій потяг, приїхав на залізничний вокзал. Аби не гаяти часу у залі очікування, що був переповнений різним людом та безліччю клунків, валіз та «кравчучок», я вирішив зайти до залізничного кафе. До прибуття потягу залишалось ще двадцять хвилин, і тому я встигав ще випити склянку кави та з’їсти пару бутербродів. Діставшись кафе, я замовив собі каву з бутербродами і, опанувавши для себе вільний столик, зручно вмостився у очікуванні, коли офіціантка виконає моє замовлення.

У кафе було тихо й спокійно. Лише декілька чоловік, які певно теж очікували свого потягу, сиділи за столиками і не кваплячись пили горілку, яку заїдали бутербродами та салатом. Якусь мить я поглядав на них, з легкою заздрістю відчуваючи, що мені наразі не вистачає саме компанії, аби ці двадцять хвилин, що залишились до моменту посадки на потяг, пролетіли швидко та непомітно, як і завжди це буває, коли поряд є веселі співрозмовники та пляшка доброго коньяку. Оскільки ж пити на самоті є поганою прикметою – так, зазвичай, вчиняють «хроніки» та самітники, то я й вирішив відбутися самою лише кавою та канапками.

За хвилину моє замовлення було виконане: пухкогруда й осаниста, трохи затяганого виду офіціянтка, що була вдягнена у міні і користувалася, певно, дешевою косметикою, принесла мені каву та канапки і, багатозначно усміхнувшись, відбула геть. Якусь мить я втомлено позирав на її розгойдану ходу та на її спокусливі сіднички, а затим, пригнічено зітхнувши та кинувши швидкий погляд на свій годинник, потягнувся рукою до філіжанки, яка аж парувала, розносячи навкруги аромат «Львівської» кави. І саме у ту мить, коли я підносив філіжанку собі до вуст, готовий насолоджуватись кавою, мій погляд випадково упав на чоловіка, який стовбичив по той бік великої скляної стіни, що відділяла кафе від зали, і широко розплющеними очима дивився просто на мене.

Першої миті я навіть мало не вдавився кавою: чи то погляд незнайомця був занадто пронизливим, чи, може, мене вразив його зовнішній вигляд (справжній бомж та лацюга!), чи може я не дуже полюбляю, коли хтось зазирає мені у тарілку, – проте той погляд незнайомця мене спантеличив. Я, навіть не відсьорбнувши, опустив руку з філіжанкою на стіл і здивовано утупився у чоловіка. І вже наступної миті мої вуста розпливлися від задоволеної усмішки – так, то був він – Колька Пузан – мій колишній товариш по службі.

За дві хвилини він вже сидів поруч зі мною і я, надзвичайно задоволений його появою, уперше після багатьох років розлучення замовивши для нас пляшку коньяку, канапки та два салати, і аніскілечки не переймаючись жахливим зовнішнім видом мого старого друга, наповнював чарки та уважно слухав його сповідь.

– Розумієш, все у цьому світі відносно – це ще старий Айнштайн сказав. – Голосом професора з кафедри провадив Микола. – І це про нас, про офіцерів він сказав. А хіба не так? От був я колись офіцером. Це відносно. А зараз я хто? Ніхто. Алкаш я, проте це  – теж відносно. А міг же колись стати навіть полковником. Та що там – полковником. Генералом міг стати! Міг, але не став. І все чому? А тому, що рука мене підвела. Не знаєш, як підвела? Невже і справді не знаєш? Ну, тоді наливай і слухай! Так от, було у мене безліч «зальотів». Ні, старий, ти не знаєш, що то таке – безліч. Це коли маєш отримати майора, а й досі ходиш у старлеях. От ти добре зробив, що пішов у запас, роботу знайшов, бакси заробляєш, а я – ні, хотів полковником стати. А як тут станеш, коли навіть капітана не дають. Ну, так – пив багато. Ну, колись дружину начальника політвідділу покохав... на більярдному столі. Поки чоловік був черговим по частині. Але ж то було у минулому. Я ж за те молодшого лейтенанта на погонах добросовісно два роки відносив. І ні гу-гу. А тут бач, вже й старший лєтьоха, а капітана не дають. Мовляв, «зальотів» достобіса. А у кого їх немає? Ну, скажи – у кого? Отож. А тоді було таке. Викликав мене начальник штабу полка і сказав: «Все, Микола, ще один «зальот» – п’янка чи що-інше, – і підеш ти на «гражданку». Це моє останнє китайське попередження. У нас якраз скорочення намічається, от ти і підеш у нас під першим номером. Зрозумів?» Я тоді за розум і узявся. Пити перестав. Тобто, коли пив, то з хати не виходив, аби ніхто мене не побачив і у ніяку халепу не вскочити. А тут – засада! Новий рік наближається. І попрохали мене товариші, як несімейного, аби я Дідом Морозом у нашому воєнгородку побув. Ну, ти розумієш – там, діточок привітати, дружин офіцерських... Я не пам’ятаю, скільки саме встиг обійти квартир, пам’ятаю лише, що очуняв посеред дороги: стою собі на трасі – ноги йти не хочуть, хитає мене з боку у бік, у руках лантух червоний з подарунками, а до гуртожитку – кілька кілометрів. І до Нового року – дві години. І тут, на моє щастя, фари! Машина їде. Ну я й почав руку піднімати, ну ж бо, думаю, проголосую, мене й підберуть. Та ти наливай, не соромся! Так от, почав я руку підводити. Аж бачу – а то машина комчастини. Та ще й «сам» у кабіні сидить. Я спочатку злякався, все, думаю  – гаплик! «Засвітився» я у нетверезому стані. Коли, думаю, а чого? А звідки комчастини знає, що то я? Та фіг ти мене упізнаєш у такому однострої! На мені шуба червона, шапка, борода... І ось тоді рука мене і підвела. Гадаєш, як? А так: замість того, аби опустити руку та йти собі пішки, я раптом узяв та й віддав комчастини честь. І досі не збагну, як? Мабуть, так вже нас навчили ті «отмашкі» давать, що ми без них навіть до унітазу не дійдемо. А що? Зайшов у сортир і: «Здравія желаю!» великому білому вухові. Тоді я і погорів, розумієш. Підібрав мене «сам», посадив у свою машину та так просто, у костюмі Діда Мороза, на «губу» і привіз. Зустрів я на «губі» Новий рік, а за два дні вже й наказ прийшов про моє звільнення. А все через руку. Тепер от, ходжу, роботи немає, родини – теж, пляшки збираю, влітку вантажником підробляю. А міг би полковником стати...