Дід Микола

Зима того року видалася морозною та сніжною. Дітям радість, бо можна на санчатах цілими днями кататися, а дорослим непереливки. Тато щодня бурчав, бо змушений був раніше прокидатися та йти в гараж, щоб розчистити виїзд та прогріти машину. Нарешті настали зимові канікули. Батьки з ранку до вечора на роботі, а я сама собі розважаюся. Як тільки мама з татом за поріг, швиденько снідаю, беру санчата і гайда кататися. 

Гірка наша у величезному котловані на околиці містечка. Колись тут планували будувати щось грандіозне, але як завжди: чергова перипетія, криза, і все заморозили. Так і лишилася велика яма з крутими стінками та пласким дном. Для санчат те, що треба. Збираємося біля котловану щоранку чоловік по десять і катаємося до самого обіду, аж піт тече. Ми, дівчатка, на санчатах спускаємося обережно та аж вищимо від задоволення, але хлопці чомусь думають, що то ми від страху кричимо. Самі ж хлопці ще ті екстремали: санчата з собою везуть, щоб батьки нічого не запідозрили, але катаються по-іншому, бо так крутіше й небезпечніше. Познаходять на звалищі хто дошки, хто фанеру, хто картонки, сідають на них і мчать донизу, а потім ще і ще, аж поки ті імпровізовані санчата не розваляться. А найкрутіший серед них Максим: знайшов цілий капот від старої машини та тепер на ньому спускається, аж гуркіт луною йде. Накатається, а потім інших за жуйку до себе підсаджує, і так мчать на дно ями учотирьох чи уп’ятьох. Я зітхаю, бо нема в мене жуйки, та й грошей на неї батьки не дають. Макс якось пропонував мене покатати на капоті, якщо його поцілую, але замість того отримав сніжком прямо в ніс. Іще чого!

Розігріта та червонощока, вкотре підіймаюся із санчатами гіркою, щоб потім знову гайнути донизу. Аж тут чую бабусин голос:

— Тетянко! Ану йди сюди!

Зітхаю і слухняно плетуся до бабусі. Та хитає головою, цокає язиком і заходиться поправляти мені шапку та натирати щоки.

— Таню! Я що тобі казала? Не можна так довго кататися — застудишся! Чому шарф не зав’язала? Чому шапку теплішу не наділа?

— Бабусю! — вже нию. — За ту довгу смугасту шапку мене дражнять і Буратіно називають!

— Ну і що? Мало як ті дурні хлопці обзиваються! Ти вмій здачі давати! І старших слухайся! Он твоя мама колись так перемерзла, а потім місяць з бронхітом пролежала.

— Бабусю, ну можна вже йти кататися?

— Ніяких кататися! Поїдеш з татом на дачу!

— Що, прямо зараз? І що там узимку робити?

— А коли ще? Поки світло надворі. Іди додому, поїж, переодягнися. Потім одразу їдьте з татом на дачу. Він казав, що з роботи раніше прийде. Хай краще на дачу з’їздить, ніж футбол дивиться.

— А чому сьогодні?

— А коли ще? Завтра тридцять перше. Щоб зранку додому приїхали, на кухні мамі допомогли.

— Ти з нами? А мама?

— Ні, вона до вечора на роботі. І я не зможу. Треба сусідку в лікарні провідати. Одна там, нудьгує без мене. Гостинців їй принесу. А дачу треба перевірити, піч протопити, щоб у хаті нічого не відсиріло. І злодії по кооперативу ще лазять. Дзвонила Макарівна й розказувала, що три дні тому в неї вікно вибили, вкрали матрац, консервацію та варення. Позвільняли зеків, іроди, тепер вони бомжують, ще й у бідних пенсіонерів крадуть!

— Бабусю, я боюся злодіїв!

— Не бійся. Коли хтось приїздить, вони не лізуть. Так, щось ми забалакалися, ану ходімо швидко додому!

Похнюпившись, махаю друзям на прощання й плетуся за бабусею. Не люблю їздити на дачу взимку! Холодно, сиро в будинку, піч не допомагає. Сидиш біля неї та руки грієш, а ноги мерзнуть. Телевізора нема, друзів теж. Що там робити до ранку? Надягнула все найтепліше, взяла з собою книжку, щоб не нудьгувати. Тато мовчки довів мене до гаража, почав прогрівати машину. Мабуть, він теж не в захваті від ідеї пертися на дачу в такий мороз, але що робити? Бабуся скаже, як зав’яже. Як не зробиш, що вона попросила, чи то наказала, ще довго буде лаятися. Вже збираюся сідати в машину, як тут бабуся підбігає з пакетом.

— Ой, мало не забула, ось пиріжечки вам! Оці великі із зубчиками зверху з капустою та м’ясом, а маленькі з сиром. Щоб не голодували! Свіженькі, зранку спекла.

Дякую бабусі, цілую на прощання. Ну що ж, прямуємо на дачу. Траса погано розчищена, машина їде повільно. І знову сніг пішов! Повертаємо на вузьку сільську дорогу, тут же їхати ще важче. Трактор проїздив давненько, машина буксує по заметах. Ще майже половину шляху треба проїхати, а вже темніти почало. Тато бурчить під ніс. Від нудьги вмикає радіо. “Вишня, вишня, зимняя вииишняяя”, — виводить писклявий голосок. Нагадали про вишні! От з’їсти б зараз варення вишневого! Бабуся казала, що в погребі залишилося. Приїдемо, заваримо чаю, поп’ємо з пиріжками та вишневим варенням. Пісня про вишню закінчилася, заграла колядка “Добрий вечір тобі”. Ага, саме вечір настає. Як вчасно. А ми ще їдемо.

— Так до ночі не доберемося! — бурчить тато. — Ти що з собою брала?

— Одяг, книжку і… все.

— А їсти що будемо?

— Так пиріжки ж.

— А завтра?

— Ой! Там ніби консервація залишилася.

— Добре, якщо так, — тато замовкає і, насупившись, крутить баранку через замети.

Нарешті дісталися до дачного кооперативу. Скрізь темно, лиш один ліхтар світить на в’їзді. Ми що, одні тут будемо? Шкірою пробіг холодок. Бабуся казала про злодіїв…

— Таню, ану допомагай! — батько відганяє тривожні думки.

Я зітхаю, вилажу з машини в намет, беремо з татом лопати й відгрібаємо сніг, щоб відкрити хвіртку. Тато хотів заїхати в гараж, але ми зрозуміли, що не розчистимо туди дорогу, тому кинули машину на вулиці. Все одно нікого з сусідів нема. Затопили піч. Благо, дров за літо достатньо заготували. Сирі дрова горять погано. Простягаю замерзлі руки до вогню, аби хоч якось зігрітися. Тато поліз у підвал, щоб пошукати чогось поїсти.

— Ну що там? Є варення? — гукаю до нього.

— Є якесь. Одна банка. Ще банка огірків, трохи мерзлої картоплі та чай. О! Банка тушкованки! Наїмося!