Давня Казка

Що сниться тобі, Білосніжко,
Чи довго ще спатимеш ти?
В труні кришталевій, у тиші
Минають життя твого дні.
Скінчилося літо і осінь –
Так довго триває твій сон,
А Принц не приїхав і досі
Чи варто чекати його?
Домівка твоя – старий замок,
Де стіни холодні й сирі
Мабуть, тобі сниться світанок…
І промені сонця ясні.
З тобою заснув і цей ліс,
Вся природа: звірі, птахи…
Кущ шипшини колючий проріс
Та так і не встиг зацвісти.
Не страшні вже могутнім дубам
Лісоруба сокира й пила,
І не з’явиться більше Мисливець:
Вже не водиться тут дичина.
А чи сниться тобі, Білосніжко,
З чиїх рук стиглий плід ти взяла,
І старенька усміхнена жінка,
Що тебе оцим сном прокляла?
Не сумуй, м’якосерда принцесо,
Що зав’яне з роками краса –
Юне личко не скориться часу,
Чорні кучері не торкне сивина.
Спи і згадуй, як з батьком жила,
Він хвалив доброту твою й вроду.
Зруйнувала усе це біда,
Як на шлюб дав король швидку згоду.
Що й казати, вродливицю ту
За дружину волів кожен взяти.
Та дісталась вона королю,
А у тебе з’явилася мати.
І відтоді змінилося все:
В Королеви характер не з меду,
Довгі коси мов змії живі
І люстерко чарівне на службі.
Воно правду показує їй,
А питання завжди лиш одне:
Хто вродливіше всіх на землі
І в майбутньому що її жде.
«Королево, служу тобі вірно,
Завжди правду показую я
Та з’явилась одна непокірна,
Вродливіша за тебе вона»
«Неможливо, я в це не повірю:
Нема рівних мені у красі!
Покажи мені підле дівчисько
І про неї усе розкажи»
«В неї кров королівська,
Миле й добре дитя
Звати ж її – Білосніжка,
Росте й гарнішає щодня.
Королево, та найцікавіше,
Що вона тобі майже дочка,
Бо ж король тебе взяв за дружину –
З тебе доля сміється твоя!»
«Ану лиш замовкни, глузливе,
Я – володарка долі своїй,
От Мисливця я зараз покличу
Він покірний у всьому мені…»
А чи снився тобі, Білосніжко,
Перший бал у твоєму житті
І ласкава батьківська усмішка,
Та яскраві святкові вогні?
На балу ще був гість таємничий
Ти не знала, хто він є і звідки,
Лиш дивилась на його обличчя…
Ти цвіла, мов весняна квітка
В садівничих дбайливих руках,
Так чарівно почалася казка –
Та змінилося щастя на страх.
Незнайомець поїхав прекрасний,
Залишив по собі лише слід
На м’якому невинному серці,
Та вже пізно – змінився твій світ!
Що робити, сама ти не знала
Та й біда не приходить одна:
Королева наказ вже віддала,
Щоб не довго ти в світі жила.
А в Мисливця, знай, серце – мов камінь
Так спокійно піднялась рука,
Ти після тяжкого удару
Непритомно на землю лягла.
І ніхто не питав, не дізнався
Ділась де королівська дочка,
Бо хвороба якась невідома
Відібрала життя в короля.
А Мисливець приїхав до лісу,
Бо наказ ще не виконав свій:
Готувався він юній принцесі
Серце вирізати з грудей,
Щоб принести його Королеві –
Господині жорстокій своїй.
Вже лезо торкнулося шкіри
І з’явився маленький поріз,
Коли, раптом, рука затремтіла:
Тебе вбити Мисливець не зміг!
Може, жаль його серця торкнувся
Чи була ще причина якась,
Та до замку Мисливець вернувся
Й Королеві завзято поклявсь,
Що не б’ється твоє більше серце…
Він торбинку маленьку відкрив
Й Королева всміхнулась щасливо:
«Правильно все ти зробив!»
Та для певності все ж запитала
Люстерко своє чарівне:
«Чи є в світі за мене гарніша,
Й чи жива ще дочка королівська?»
Злісний крик покотився луною,
Затремтіло кругом все живе
На друзки розбивши у гніві
Люстерко оте чарівне…
Королева від люті аж біла
Катів за Мисливцем шле:
«Врятувати її захотів ти,
Спокусився на вроду лиця –
Все одно я тобою почате
Власноруч доведу до кінця!
Проведеш у темниці, мій милий,
Решту днів ти своїх і ночей
Я ж для справи такої тонкої…
Більш слухняних знайду людей!»
Знову сниться тобі, Білосніжко,
Як у лісі отямилась ти
На м’якому зеленому листі,
А кругом не було ні душі.
По росистій ішла ти траві
У самотній туманний ранок,
Крізь крони дерев густі
Ледь бачила небо й світанок.
Повернутися в замок хотіла,
Та думка тривожна якась
Так вчасно тебе зупинила,
Збагнула: назад тобі – зась!
Ліс кругом якийсь темний і тихий,
Непривітний, дивний, чужий:
Не зустрінеться заєць спритний
І вовк - сіроманець прудкий.
Досить довго блукала, самотня,
Крізь колючі продиралась кущі,
На струмочок натрапила чистий
І напилася жадно води.
Сонце вже готувалося сісти,
Довгі тіні повзли по землі
Так хотілось тобі відпочити,
Але страх тебе змушував йти.
«Де притулок знайти безпечний,
Хто поможе в такій біді?
І чи знайде король величний
Свою доньку в такій глушині?»
Невідомо на що сподівалась
Та ще трохи таки ти пройшла,
Коли з - за дерев показалась
Дерев’яна хатинка стара.
Підійшла несміливо, хоч радо
Вже з’явилася перша зоря,
Всю сміливість свою зібравши
Без стуку… тихенько зайшла.
У півмороку, звикнувши трохи
Зрозуміла, що ти тут сама,
Та й давно не було вже нікого:
Он, підлога яка брудна!
Під стіною ж в кутку стояли
Ліжка маленькі старі:
Аж сім ти їх нарахувала –
В павутинні й пилюці… пусті!
А у замку в просторому залі
Щось ховаючи в руці,
Королева на гостя чекала
Й, раз у раз, промовляла:
«Спи - спи, моя Білосніжко,
Хай спокійним буде твій сон!
Ці сім маленьких ліжок,
Стали тобі, як одно»
На балу ще вона зрозуміла,
Хто з тобою тоді танцював
Скористатися ж цим зуміла,
Як шукати тебе Принц почав.
Та не встиг він до зали вступити,
Як на мить втратив волю свою:
Королева йому на шию
Прикрасу вдягла чарівну:
«Від тепер лиш мені ти покірний
Зробиш все, що я накажу!
Тож готуйся, бо завтра побачиш
Принцесу любу свою»
Як спалося тобі, Білосніжко,
У хатинці старій лісовій?
Я знаю, тобі снився замок
І батько добрий твій.
Два дні тому його не стало,
Але це невідомо тобі:
Ти вперто на нього чекаєш –
Та в дорозі вже гості не ті.
Без діла сидіти не звикла,
Хоч в замку росла ти й жила
Щоб трохи у хаті прибрати,
По воду пішла до струмка.
Повертаючись, ти зустріла
Жінку простеньку й стару,
Що так мило тебе попросила:
«В Королівство покажеш дорогу легку?»
Вона мандрувала із сином:
Ти відразу впізнала його,
Та він – мовчазний, непривітний
Тебе вже забув, скоріше всього.
У тиші пройшли пів шляху,
Як ти зупинилася раптом
Й відмовилась далі вести,
Хоч стара і просила завзято.
Вже збиралася ти повертатись
Як почула: «Красуне, зажди!
Прийми це на знак подяки…
Як образив чимось – прости!»
Підійшла несміливо, всміхнулась
І з рук юнака прийняла…
Яблуко стигле й червоне,
«Я зростила сама!» - додала стара.
Відкусивши маленький шматочок –
Проковтнути його не змогла:
Як відірваний вітром листочок
На коліно припала… лягла.
Закрутилося все й завертілось
І тіло твоє заніміло…
Отруєне яблуко з руки відкотилось
І чорним зробившись, зітліло.
Востаннє вдихнувши, завмерла:
Перед очима з обличчя його
Королева, всміхаючись, стерла
Прозору сльозу – тільки й всього!
«Не тривожся так сильно, не вмерла
Лиш заснула надовго вона…
За те, що служив мені вірно
Залишишся з нею – це нагорода твоя»
Пропала, всміхнувшись глузливо
І Принца жорстоко прокляла:
Людську подобу відібравши й мову…
В білого вовка обернула злого!
І досі ти спиш, Білосніжко,
Вже настала холодна зима
Над труною танцює нишком
Зграйка сніжинок легка,
Подих вітру вривається часом
І гуляє по залах пустих,
Лиш один тут – володар замку:
Білий вовк із серцем людським.
Стереже він твій сон, Білосніжко,
Бо не зміг вберегти життя…
Ти у снах з ним говориш ніжно,
А у відповідь – тужливе виття.
І не знати, коли все скінчиться
Чи розвіються чари страшні? –
Знов людським стане вовче обличчя,
А ти встанеш на зустріч весні…