Давній друг

- ЗАМІЖ?! - спокійний кивок голови.

- Я ЗА ТЕБЕ ЗАМІЖ?! - ще голосніше кричу я, а у відповідь отримую знову тільки кивок і легку посмішку.

- І я напевно дура, хоч ніколи раніше себе такою і не вважала, але чомусь я знову перепитую: - Я? - кивок: - За тебе? - кивок: - Заміж?! - і знову лише кивок.

- Та ніколи! - шиплю наче змія: - і нізащо! - вже голосніше ставлю крапку в нашій розмові.

- Принцесо, давай...те не будем ммм спішити і гарячкувати, - спокійно говорить Лоренс, схрестивши руки на грудях.

- Ах, значить, тепер я принцеса, тепер до мене на ви! - кричу я кидаючи подушкою в друга: - ах ось як ти заговорив! А де ж ділося, твоє "Амелія, сонечко"?! - в нього летить ще одна подушка, від якої мій друг успішно ухиляється, так само як і від попередньої.

- Зрадник! Ось ти хто! - все одно намагаюся зачепити його кидаючи ще одну подушку, сподіваючись, що він відчує хоча б малу частину того болю, який відчуваю зараз я.

- А що тебе не влаштовує, Амелія? - вже серйозніше говорить він: - я герцог, однієї із найвпливовіших сімей країни, ми можемо бути чудовою парою.

- Герцогом ти став всього декілька місяців тому, - ображено відповідаю йому, скрутившись бубликом на ліжку, тим самим показуючи наскільки мені погано від його поведінки. От тільки, друг або не помічає нічого, або просто не хоче помічати.

- А що це міняє? - підіймає одну брову Лоренс, так само серйозно дивлячись на мене.

- А до цього ти був мені другом! - зіскакую з ліжка, дивлячись на нього своїми грізними зеленими очима, так ніби це може щось змінити: - спочатку, ти просто не мав часу на мене, як на свого давнього друга, а тепер, ні з того, ні з сього, заміж! Хіба так друзі чинять?

- Я так само друг тобі, - говорить Лоренс спокійно, та він не встигає закінчити речення, як я його перебиваю:

- Друзі так не роблять!

- А чому це так погано, що я хочу бути тобі не тільки другом, а й чоловіком?

І ось говорить він все так спокійно, що зовсім не зрозуміло, що він відчуває чи думає. Я все дивлюся на нього намагаючись знайти причину по якій він хоче одружитися зі мною, але так нічого і не розумію.

- Все повинно бути не так, - жалібно кажу я, обійнявши себе руками, і низько-низько опустивши голову. Ще зовсім трошки, і з очей покотяться гіркі сльози.

- А як? - і знову цей його байдужий голос. Ну де мій найкращий друг? Я так хочу його повернути, повернути того, кого так добре знала. Я ж могла довірити йому всі свої таємниці. А тепер? Я просто не знаю цього незнайомця, що стоїть переді мною. Невже новий титул, і декілька місяців розлуки так на нього вплинули?

- Кохання. Має бути кохання, - наївно шепчу я: - я маю зустріти прекрасного юнака. Ми б одразу сподобалися одне одному. Наші серця билися би швидше лише від одного погляду. А після декількох зустрічей, коли ми зрозуміли б, що не можемо жити одне без одного, він зробив би мені пропозицію, - завершую описувати свою мрії.

- Це все мрії наївної дівчини. Так просто буває, - твердо говорить Лоренс, дивлячись на мене своїми глибокими карими очима.

- Чому? Тато обіцяв, що моя думка буде рахуватися, - уже зовсім засмучуюсь я, не розуміючи, що відбувається в моєму житті.

- Амелія, - майже з колишньою ніжністю говорить Лоренс, наближаючись до мене, і намагаючись обійняти, але я відскакую від нього, плутаючись у своїх спідниця ледве не падаючи.

- Не підходь, - виставляю руку, бо не хочу, щоб він збив мене з пантелику: - зрадник...

- Заспокойся, Амелія. Тобі вже 18, а ти навіть і близько не збиралася заміж, і нікого схожого до твої фантазій батько тобі не знайшов. Але ти ж розумієш, що вже час.

- Так, але... - бубню я.

- Що але, про яке але ми говоримо? - якось втомлено говорить Лоренс. Він тре очі, і проводить рукою по своєму короткому каштановому волоссю — вірний знак, що він втомився. - Зрозумій, просто ніхто і подумати не міг, що ти будеш проти моєї кандидатури. Ми ж весь час проводили разом, мы ж настільки близькі, що саме з цієї причини, король і прийняв рішення нас одружити.

- Так це все тато? - з надію говорю я: - так давай просто відмовимось...будь ласка.

- Ні! Я своє рішення прийняв!

- Ну навіщо я тобі? Навіщо все це? Я не бачу в тобі мужчину! Ти просто друг! - кричу я щосили, просто сподіваючись достукатись до нього.
І як не дивно, але тепер він мочить, тільки якось зло дивиться на мене. І чим довше він дивиться, тим більше мені хочеться заховатися кудись далеко-далеко від його погляду і від нього самого.

- Ось значить як, - цідить крізь зуби, і тут рішуче робить декілька кроків мені на зустріч. Зупиняється зовсім близько, майже торкаючись мого носа своїм. Так, він вище майже на пів голови, і тому він мусить нахилитися, щоб бути так близько, щоб відчувати подих один одного. Він дивиться зверху вниз, а я відчуваю себе під його поглядом, як кролик перед удавом. Точно приб'є.

Але раптом, він кладе одну руку мені на талію, а іншу на потилицю, і тихо, та дуже грізно говорить: - це ми ще побачимо! - один різкий рух, і ось він вже мене цілує. Я від несподіванки, просто не встигла закрити рот, і не дати йому заволодіти моїми губами, і моїм язиком.

І якщо його руки міцно тримають моє тіло, то мої прости звисають, не знаючи куди себе подіти. Секунда. Іще одна. І я пробую пручатися, але він лише більше напирає, не залишаючи й шансу на перемогу. Це вперше, коли я відчуваю, що означає цілуватися по дорослому. Я не раз бачила, як деякі придворні дозволяли собі подібне на балах, але все ніяк не могла збагнути, що в цьому такого приємного цілуватися з язиком. Сама, я завжди мріяла про ніжні легкі поцілунки. Але зараз я майже готова змінити свою думку.

І хоч я відповідаю йому невміло, мої руки вже не відштовхують Лоренса, а здається, навпаки бояться відпустити його, тому що у мене прокинулася такі почуття, про які я раніше і не підозрювала. На жаль, поцілунок закінчився так само швидко, як і почався.

Лоренс не відпустив мене. Він так само тримав мене у своїх обіймах, як і хвилину тому.

- Ти все ще думаєш, що я просто друг для тебе? - тихо говорить він.

- Я не знаю, - майже пищу: - я вже нічого не знаю, - повторю пошепки, ховаючи свої червоні щоки на плечі у Лоренса.

- Тихенько, моя маленька, все добре. Я обіцяю, тобі сподобається бути моєю дружиною. Тобі ж сподобався мій поцілунок?

- Так, - знову тихо відповідаю: - але я не зовсім розібралася, - уже більш впевнено говорю, намагаючись здобути собі трошки свободи. От тільки, у мене нічого не виходить. А у відповідь чую тихий сміх, а потім відчуваю легенький поцілунок у волосся. 

- Не хвилюйся, я все тобі покажу, і всьому навчу. І повір, тобі безсумнівно сподобається все, що я тобі можу дати.

- Чому ти такий впевнений в собі?

- Тому що я знаю тебе. Я знаю всі твої милі звички: як ти намотуєш прядку волосся на палець, коли нервуєш, як ти приховуєш свою злість складаючи руки в замок за спиною, як ти мило червонієш читаючи кожен наступний любовний роман. Я знаю, що ти досі зберігає медальйон своєї покійної мами під подушкою, і кожен раз перед сном цілуєш його, і бажаєш їй добраніч. Я знаю дуже багато про тебе, - і все це він казав ніжно погладжуючи мої щоки й шию, іноді торкаючись своїми пальцями моїх вуст.

- Як...? Звідки...? - у мене просто не має слів, щоб правильно поставити питання, але він розуміє мене і так.

- Тому що я тебе кохаю вже довгих три роки. Я люблю спостерігати за тобою, я люблю слухати тебе, це приносить мені щастя і спокій. Ти станеш моєї дружиною, маленька?

- Я...вибач...

- НІ? - якось зовсім приречено питає Лоренс, дивлячись в мої очі.

- Ні, тобто так, тобто...не зараз, - швидко-швидко кажу я плутаючись в словах. Але все-таки вирішую перевести подих і чітко все пояснити Лоренсу, щоб забрати тривогу з його очей.

- Я не відмовляюся від весілля, але мені потрібен час.

- І скільки? - питає він так, наче навіть кілька тижнів без мене може причинити йому невимовний біль.

- Лоренс, я не знаю. Точніше, я просто не хочу це зараз вирішувати. Зрозумій, я розгублена. Я сьогодні вперше так поцілувалась. Я дізналася, що ти виявляється три роки мене любив, хоча міг би і сказати...

- Не міг, ти була не готова.

- Не перебивай! - строго говорю йому.

- Вибач, не буду, - ще міцніше обіймає мене.

- Зрозумій, стільки всього за якусь годину, і до того всього, я ще й маю знати, коли захочу за тебе заміж? Це занадто. Дай мені можливість дізнатися який ти в ролі мого нареченого. Дай мені можливість походити з тобою на побачення. Дай мені трохи часу...щоб покохати тебе, - вже пошепки закінчую свою думку. 

- Ти вже мене кохаєш, маленька. Але я згодний, що тобі треба трохи часу, щоб зрозуміти свої почуття. Тільки, будь ласка, не тягни з цим дуже довго...бо мені тебе дуже мало, а я хочу всю. Як тільки ти зрозумієш, що готова розділити зі мною життя, дай мені знати, добре?

- Добре. Слухай, - лукаво дивлюся на Лоренса: - а може ти так спішиш, бо не хочеш одружуватися зі старою дівою, мені ж скоро дев'ятнадцять вже?

- Ні, моє кохання, мені все одно скільки тобі років. Я просто хочу бути впевнений, що ти моя на все життя.

- Ти обіцяєш мені свою вірність, захист, повагу, турботу, і любов?

- Обіцяю.

- Тоді я твоя на все життя. А тепер поцілуй мене...мені ще стільки треба навчитися...

- Я весь твій, Амелія.