Глава 10. Закляття на крові

Приречено зітхнувши, я попленталась за своїм «особистим» керівником. Я ж так сюди рвалась сьогодні! Мрія збулась фактично миттєво. Тож, немає чого і нарікати.

В кабінеті мені вказали на крісло біля столу:

– Прошу! – Елден підійшов до однієї з шаф й вилучив звідти досить велику раухтопазову друзу. – Чесно кажучи, не сподівався вас сьогодні побачити після вчорашнього.

– Пробачте, що розчарувала вас, – мило посміхнулась, розглядаючи камінь.

– Ні, княжна, – мене було обдаровано викладацько-незворушним поглядом, – це було лиш здивування. І, – він трохи помовчав, – мушу визнати, приємне, – останні слова було вимовлено абсолютно без будь-якого підтексту, й тоном, що йшов повністю у розріз з тим, що я бачила на обличчі.

На якусь мить мені здалось, що я забула, як дихати. Я це чула?! Реально чула?! Це так моя напівжива тушка на нього вплинула? Що ж, здається, я відшукала рецепт нормального відношення до себе: спробуй померти й з тебе почнуть здувати пилинки! Головне, встигнути вижити. Бо скільки там пилинок буде на моєму бездиханному тільці – мені буде вже все одно, хоч і жодної!

Судячи з усього, моє безпринципне обличчя відобразило все, що я тільки-но подумала, оскільки на губах Елдена заграла досить хитра посмішка, і мені дуже захотілось відволікти надлишок уваги від своєї скромної персони:

– Я можу поставити вам питання трохи не в тему?

Його брова ледь смикнулась, маючи намір поповзти дещо вище зазначеного горизонту, але він все ж втримав її на місці:

– Спробуйте.

Це такий завуальований натяк, що я можу отримати відповідь лиш на те, що стосується практики? Та зрештою, ми ж живі люди! Хоч і не зовсім люди, якщо вже бути точною.

– Чому ви не стали викладачем, або цілителем?

– А чому вас це так хвилює? – безвідмовна тактика – питанням на питання!

Та взагалі не хвилює!

– Просто – цікаво? Чи з вашої точки зору: цікавість є недоліком?

– З огляду на те, – поставив він переді мною друзу, – куди вона скерована. Якщо у корисне річище, то я її залюбки підтримаю. А марна цікавість лише віднімає дорогоцінний час.

– А ви розглядаєте все тільки крізь призму корисності? Вам не нудно так жити?

– Мені ніколи про це думати, княжна, – його відповідь була пронизана якоюсь роздратованістю. – Я маю багато працювати, щоб чогось досягти в цьому житті!

Таке враження, наче це я винна в тому, що йому довелось не солодко!

– Натякаєте, що мені все з неба падає?! – це вже навіть образливо. – То ви дуже погано знаєте моїх батьків!

– А чому ви все зводите до своєї особистості? – його бурштиново-вишневі очі, здавалось, пронизували наскрізь, відшукуючи хоч якісь зародки розуму, котрого в мене, з його точки зору, було небагато.

– Вам зараз по полицях розкласти, чому ваша роздратованість спрямована саме на мене, а не на абстрактне питання? – не стрималась я, щоб також не порузумувати.

Одна його брова все ж злетіла трохи вище зазначеного для неї місця:

– Добре, – кивнув він, – переконали. Ми поговоримо на теми, що не стосуються практики у вільний час, якщо вас це влаштовує. 

Серйозно?! Він вважає, що після такої заяви в мене залишиться бажання спілкуватись з ним у вільний від практики час?! Вже хотіла щось з'їдучити з цього приводу, але наткнулась на його погляд і зрозуміла, що не зможу: було в його очах щось таке болюче, що в мене язик не повернувся і я лише кивнула, погоджуючись. Сама собі дивуюсь!

– Домовились! – чоловік раптом посміхнувся цілковито відкритою посмішкою, повністю вибиваючи мене зі звичної колії життя, в котрій їй місця точно не було, оскільки вона там не була прописана. – Тепер розберемось з раухтопазом, – продовжив він вже більш звичним безбарвним тоном.

– Універсальний гармонізатор. Поновлює опорно-руховий апарат. Ліквідовує наслідки депресії, – продекламувала базові характеристики каменю.

– В нас є велика заявка саме на артефакти для лікування опорно-рухового апарату. Давайте спробуємо відсікти зайве, – Елден присів навпроти мене. – Шукайте необхідні лінії.

Чесно кажучи, я їх вже давно знайшла, але мені здалось, що тут можна піти іншим шляхом:

– А, якщо не відсікати, а об'єднати декотрі лінії? Я думаю, що це зробить його більш потужним – навіть зрощування кісток відбуватиметься швидше, – вказала йому на енергетичні візерунки, котрі й мала на увазі.

– Цілком згоден з вами, – мені знов було подаровано чарівну посмішку, ледь не позбавивши тим самим дару мовлення.

Мабуть, в кожного свої радощі життя: в Елдена – ось такі!

– Зможете? – кивнув він на друзу.

– Поки не спробую – не взнаю, – знизала плечима.

– Пробуйте, але звертайте увагу на спорідненість візерунків – їх не можна поєднувати довільно, – мені було надано цінну вказівку.

Я потяглась пальцем до одного з енергетичних малюнків, але була зупинена:

– Ні! Не з цього! Уважніше, Аліссаро!

Мене навіть за ім'ям назвали й, обережно взявши за руку, перемістили палець трохи лівіше – до іншого візерунка:

– З цього.

Можливо. Зрештою, це ж в нього досвід. Я почала працювати з малюнком, намагаючись створити необхідний. Спочатку все йшло досить спокійно і тривіально: візерунки поєднувались, створюючи новий, і мені вже здавалось, що він цілком відповідає тому, котрий і передбачалось отримати. Та раптом енергоконтур почав яскравішати й тремтіти, наче крізь нього пустили струм. Я навіть пораділа, що в мене все вийшло, та Елден, здається, був іншої думки, судячи з його розширених зіниць. 

Він раптом схопив мене, відтягуючи від друзи й накидаючи на неї якесь закляття. Притиснута до стіни широкими чоловічими грудьми, я тільки й почула, що якийсь свист, хруст та шипіння. А ще я чула гуркіт серця, що калатало просто навпроти мене так гучно, мов би вулкан прокинувся. Гарячі долоні на моїх плечах лиш підтверджували спорідненість їхнього хазяїна з вулканічною стихією. Мої ж ніздрі лихоманково тремтіли, втягуючи аромат вишні зі шавлією, від котрого в мене скоро й думки плутатись почнуть. Чи вже почали. А, може, й не від цього.