Глава 8. "Вибухові" наслідки

Мама з Елденом довго ще розбирали наслідки незрозумілого вибуху. Жоден з них не стикався з чимось подібним. Заготовки для артефактів розсипались, розламувались, просто йшли тріщинами, але ж не вибухали! Елден періодично кидав на мене зацікавлені погляди, а мама щось там зітхала про спадкове везіння. Мене ж ще години дві змусили мовчки лежати в оточенні відновлювальних артефактів, котрі були налаштовані саме на мене. Змилувались лише з приводу переміщення до більш комфортної площини мого лежання: Елден обережно переніс мене на диван. Ну, хоч не так жорстко тепер.

Коли ж хазяїн кабінету кудись вискочив, мама миттю заспівала йому дифірамби, розповідаючи, як швидко й професіонально він спрацював на відміну від неї. Коли вона влетіла й побачила мене всю скривавлену й з друзкою у горлі, вона впала в якийсь ступор, геть забувши про будь-які дії, котрі мала б виконувати у такій ситуації. Все, що вона відчувала – це жах чогось невідворотного. І, якби не Елден, невідомо – чим би для мене все скінчилось, адже рахунок йшов на секунди, а в них навіть стазиса під рукою не виявилось.

Дякувати цій мужній людині, що нагарчала на неї, змусивши прийти до тями й бодай почати виконувати його розпорядження. А те, як він ювелірно видобув з моєї горлянки клятий уламок, взагалі варте окремої сторінки у цілительській практиці! Адже поранення було смертельним, й друзка примудрилась застрягнути у шийному хребці – з такою силою її встромило в мене тим вибухом. Колись мама змогла сама провести подібну операцію, рятуючи тата, але тоді страху не вдалось настільки заволікти її очі і їй вдалось його врятувати самотужки. Зараз же їй було соромно за власну паніку.

Я стиснула мамину руку:

– Не треба, мам, все добре, – щось там прошепотіла я й досі захриплим голосом. – Ти ж не займаєшся порятунком поранених на полі бою кожного дня, тож, не дивно…, – я закашлялась, бо така напруга для мого горла виявилась занадто великою.

– Мовчи, мовчи! Не треба! – мамині пальці з тремтінням торкнулись моєї шиї і я відчула, як в мене полилась енергія.

Хотіла виборсатись з-під її руки, адже в неї й самої вже під очима тіні лягли: мабуть, і так влила в мене левову частку власних сил – та марна праця. Спробувала щось промичати, але розчахнулись двері й до кабінету влетів тато, сиплючи блискавками з очей:

– Чому я дізнаюсь про все останнім?! – мало не оглушив своїм гариканням, кидаючись до мене. – Лисенятко, як ти? – трохи все ж притишив свої децибели.

– В мене не було часу зв’язуватись ще й з тобою, – пробувала виправдовуватись мама.

– Та звісно ж! – пирхнув він, скануючи мене.

– Все норм, тат! – вичавила з себе, як могла, аби не хрипіти.

– Я бачу! – окинув він поглядом мій скривавлений одяг.

Так! Вигляд в мене – супер! Тільки людей розлякувати. Батько підхопив мене на руки, повністю ігноруючи мій мугикаючий спротив, бо ж говорити я поки повноцінно не могла, й поніс до дверей, де зіткнувся з Елденом. Той спокійно ковзнув по мені своїми бурштиново-вишневими очима:

– Взагалі-то, княжні не завадило б ще трохи полежати, поки артефакти завершать свою дію.

– Дякую, Арнйорне, але гадаю, що під наглядом цілителя їй гірше не стане.

Мене, звісно ж, ніхто не спитав! Елден мовчки кивнув й відійшов у бік:

– Ваше право.

Чула тільки, як мама дякувала йому:

– Арнйорне! Ви не уявляєте, як ми вам вдячні! Якби не ви…

– Не варто, Ваша Світлосте!

Мама прочинила портал просто знадвору, й за хвилину мене вже занесли до Зорана у замкову цілительську. Поки тато щось робив пальцями з моєю горлянкою, незмінний князівський цілитель вливав туди ж якісь розчини, потім ввів до вени щось, й хвилин за п’ятнадцять моє тільце відпустили.

– Можеш говорити? – татів погляд був ще трохи знервованим, бо віддавав свинцем, мов зливові хмари.

Для початку я спробувала прокашлятись: болю більше не було й у горлі не було противного першіння.

– Начебто, – спокійно відповіла, порадівши відновленню мовного апарату.  

– Що відбулось? – тато розвернувся до мами.

Я бачила, як в неї знов зблиснули сльозами очі й смикнула батька за рукав:

– Агов! Це я – свідок події взагалі-то! Може, звернеш увагу на мене? – ще не вистачало, щоб вони через мене посварились. – Заготовка взяла й вибухнула! І Вижлець тут ні до чого! Це я його відволікала від роботи! Тож, якщо ви його звільните – я з вами розмовляти не буду!

Татові брови поповзли десь догори, а мама лише головою похитала:

– Заспокойся, Лісо! Вітольд вже не молодий, і краще йому буде працювати десь в спокійнішому місці. Я хочу запропонувати йому відновити його ж крамничку, лише перетворивши її у дитяче кафе. Гадаю, так йому ж буде краще, коли вже він не хоче сидіти, склавши руки.

– Так, дами! Зуби мені не заговорюйте! – блиснув своїми сталевими очима тато. – Чому вибухнула заготовка?

Підскочивши на канапі, я повисла в батька на шиї – кров все одно вже на мені засохла:

– Це, мабуть, знак був, що до вибухового відділку мені точно не можна! – сміхотнула й додала напівшепотом. – Краще мамою займись, поки вона не впала, а на це в неї є всі шанси, – й злетіла з канапи. – Дякую, Зоране! Все було смачно!

Річ у тому, що наш цілитель знав мою страшенну нелюбов до гірких й бридких настоянок чи зілль, й завжди їх мені підсолоджував, чи підкислював, як і зараз, інакше влити їх в мене було марною працею. І, хоча та вереда підросла, він все одно продовжував робити їх для мене більш приємними на смак.

– З вашого дозволу, – розшаркалась перед батьками, – я піду змию з себе все це жахіття! – підскочила до мами й цмокнула її у щоку. – Ти в мене найкраща!

Та, мабуть, краще б я промовчала. Мама раптом вп’ялась в мене мертвою хваткою й розплакалась. От такою я її ще ніколи не бачила, й розгублено дивилась на тата, поки той робив якісь знаки Зорану.

– Мам! Мамусю! – гладила її по спині. – Ну, все ж добре! Я навіть розмовляю вже.