Глава 7. Кривава несподіванка

Я, звісно, не сподівалась на те, що вдасться вмовити тата поговорити з мамою й змінити напрямок моєї практики, але варто ж було спробувати! Ні, ну, врешті: князь, володар Стрибор’я – і не може вплинути на якийсь деканат?! Та в нас же принципи! Котрими ми навіть заради улюбленої донечки не поступимось! Навіть у знак примирення.

Що ж, доведеться все ж таки загартовувати волю й терпіти присутність бридкого кригомонстра. Сподіваюсь, весь день він над моєю головою не висітиме.

У Центрі було ще досить тихо. Я посміхнулась охоронцю й навіть каву йому підігріла, клацнувши пальцями, за що він ледь не честь мені віддав.

– Підкуповуєте службовця під час виконання обов’язків? – пролунало над вухом зненацька, змушуючи мене здригнутись.

Хіба добра людина так підкрадатиметься, щоб до гикавки доводити? Ну, то от цей милий епітет точно не до Елдена!

– Боїтеся, що не знайдете на мене управу? – розвернулась на голос, влітаючи до насмішливого погляду.

– Боюсь вас одного разу не знайти! – хмикнув він. – А я, як ви розумієте, несу за вас відповідальність у стінах цього закладу з моменту підписання того історичного документа, котрий ви так нетривіально використали.

– Хіба не з вашої подачі? – свердлила його не мигаючи.

– А вас так легко спіймати на провокацію? – знов намагався загнати мене до кута цей непробивний тип.

– Тобто, ви зараз зізнаєтесь в тому, що, як керівник практики банально провокували свою практикантку на неподобства?!

О-ла-ла! Пане Елден! Я ж так просто не відступлюсь!

– Гадаєте, зараз місце й час, щоб вправлятись у дотепності? – він кивнув навколо.

Я й не помітила, що людей явно побільшало й вони почали виявляти надлишкову цікавість до нашої колоритної пари.

– Палаєте бажанням призначити місце продовження словесної дуелі? – нахабно задерла носа.

– Віддам перевагу побачити демонстрацію вашої вправності там, де ви й маєте її продемонструвати – у навчальній практиці! – чоловік зміряв мене абсолютно зневажливим поглядом. – Сподіваюсь, ви ще не забули про те, заради чого сюди завітали.

Просто взяв і зіскочив з теми, вчергове тицьнувши мене носом в мою надлишкову емоційність, на котру він вже вкотре мене ловить! Спочатку доведе до стану палахкотливого смолоскипа, а потім тицьне той смолоскип у калюжку, щоб ще й пошипів трохи.

Елден мовчки обійшов мене й рушив до сходів, усім видом даючи мені зрозуміти, що розмову завершено. Охоронець підбадьорливо мигнув мені: ну, хоч ще хтось, здається, не долюбляє цього кригомонстра, за котрим – хочеш-не хочеш – а плентатись довелось.

Мене завели до одного з кабінетів відділку цілительської артефакторики, де надавали форму майбутнім артефактам.

– Прошу! – Елден підвів до одного зі столів, де досить немолодий чоловік працював над лазуритовою друзою. – Як ви розумієте, кожен камінь володіє своїм набором властивостей і, навіть відносячись до одного виду, вони можуть різнитись цим набором, котрий і треба вміти відчути й використати якнайкраще. Де використовують лазурит, думаю, ви знаєте? – мене було обдаровано поблажливим поглядом.

– Звичайно! – тупенько покліпала віями, викликаючи нервове смикання щоки свого керівника. – Використовують в амулетах для закріплення дружніх стосунків, – не все ж наді мною знущатись!

– Княж-ж-на! – прошипів він мені у вухо, нависаючи наді мною. – Я ж можу і сьогоднішній день не зарахувати!

Тобто?! Вчорашній він все ж не зарахував?! От же ж гад напівлетючий! Спіймати б його у вигляді гаруди, якщо він не втратив здатність у нього обертатись через напівкровність, та за хвіст!

Скреготнула зубами, та мала відповідати:

– Лазурит використовується у боротьбі з депресіями, поліпшує сон, знижує артеріальний тиск, збиває температуру й запобігає викидням. Ще очищує енергетичний простір. Тобто, працює, як гармонізатор.

– Можете, коли хочете, – кивнув Елден. – Але, перелік великий й розкидатись на все одразу – не доцільно. Тож, важливо виявити до чого в каменю найбільша схильність й зосередитись саме на ній, відсікаючи зайве. Сьогодні вашим завданням буде спостерігання саме за цим процесом. Вітольде, – звернувся він до працівника, – продемонструйте нашій практикантці, як це відбувається.

– Так, пане Елден, – здійняв той голову й до мене лише зараз дійшло, що це – давній знайомий нашої сім’ї й колишній хазяїн сіруша Тенули – Вітольд Вижлець. – Ваша Світлосте! – розплився він у посмішці.

Ну, ні! Я скривилась, як від зубного болю:

– Пане Вітольде! Я ж просила!

– Пробачте, пробачте, Аліссаро! – винно закивав він головою. – Як там Тенулочка?

– Ви знайомі? – невдоволено спостерігав за нами Елден.

– Так! – кивнули ми одночасно.

– Чудово! – склав той руки на грудях. – Будемо вважати, що обмін люб’язностями завершено. Якщо ж вам цього було замало, то продовжите поза межами робочого часу: артефакторика вимагає зосередженості! Ви мене зрозуміли, Вітольде?! – далеко не добрим поглядом зиркнув він на свого підлеглого.

– Зрозумів, зрозумів, – швиденько опустив очі Вижлець.

– Введіть ученицю у курс справи! – Елден розвернувся й зник за дверима.

– Тенула питала, чому її улюбленець давно її не навіщає, – присіла я поруч. – І, до речі, що ви тут робите? Ви ж володіли артефакторною лавкою!

– Знаєте, – зітхнув чоловік, – конкурувати з Центром ваших батьків не так просто. Мої вироби у зрівнянні з тим, що роблять тут – просто дитячі забавки.

– А мені подобалось у вашій лавці: в ній було затишно й казково, – зітхнула вже я, згадуючи, як з друзями забігали до нього за якими-небудь райдужними свистульками, чи зіллями від розбитих колін і носів, а попутно нас ще й чаєм напували.

– Ви не уявляєте, як порадували мене своїми спогадами, – сумно посміхнувся Вижлець. – Хоч щось приємне залишилось від моєї недолугої діяльності.

Та що ж так себе недооцінювати?! Треба буде з батьками переговорити: не мають зникати такі милі місця, як чудова лавка пана Вітольда! Але додумати цю думку я не встигла, оскільки друза під руками чоловіка раптом пішла тріщинами й засвітилась. Ой, недарма хтось про зосередженість казав! Не можна одночасно відсікати зайве від майбутнього артефакту й відволікатись на балачки! За хвилину камінь просто розірвало, розкидаючи загострені друзки в різні боки. Я лише встигла закрити долонями обличчя, та це не врятувало мене: один з уламків врізався просто в шию, застрягаючи в ній десь так глибоко, що я й дихнути боялась. Було боляче й страшно. Навіть очі розплющити було несила.