Глава 5. "Не буди сплячу собаку"

До моєї шокованої свідомості долітала лише лайка: «Ідіотка збочена! Мене сто п’ятдесят років тримали в ув’язненні, а треба таких, як ти, на ланцюг саджати!»

Ну, і все таке інше в тому ж дусі. Дякувати, що це хоч не тато мене знайшов, а то було б не зручно. Та й Рогволу дісталось би ні за що: він чесно від мене відбивався! Дожилась: сама з доброї волі пропонувала себе любителю «солодкого», а він жахався! Зі мною все не так! І начхати мені на все твоє обурення, Ґаре! Спочатку довів мене до такого стану й звалив, як справжній чоловік! А тепер мене лайкою поливатимеш?! Ну, вже ні!

«Досить! – гарикнула щосили, щоб навіть ментально в його голові дзижчало. – Спочатку ти зробив все, щоб я народилась людиною, котрої будуть сахатись практично всі, крім кількох друзів! Потім розповідаєш мені, як мої нещасні батьки боялись моєї появи й воліли б взагалі не бачити. А тепер звинувачуєш в тому, що мені після всього цього погано?! Та йди ти під всі вітри Стрибор’я, Ґаре! Ти ж навмисне мене спровокував!»

«Якщо забула: то це ти прийшла до мене, а не навпаки!» – сердито відрізав дракон.

Та якраз!

«Я прийшла до озера. Пробач, не думала, що це одне й те саме!»

«Хіба ти не знала, що Око Стрибор’я – озеро чорних драконів?»

«Раніше я щось тебе там не помічала! У будь-якому випадку – тебе за язика ніхто не тягнув!»

Судячи з того, що десь у районі його голови – наскільки мені було видно з того положення, в котрому мене тягли – з’явились клуби диму, Ґар ледь вогнем не пихнув:

«Спочатку просиш розповісти, а потім в цьому звинувачуєш?! Людська послідовність!»

«Та якби ти сам не почав цю тему – я б і не знала, про що питати! Тож, давай ти не будеш звертати все на мене!»

Я навіть не помітила, як ми проминули поріг між Вирієм та Стрибор’єм, очікуючи відповіді. Та Ґар, мабуть, вирішив, що розмовляти з таким непорозумінням, як я – нижче його гідності.

«Що?! Аргументи закінчились? – не втрималась. – Куди ти мене тягнеш?»

Хоча останнє питання можна було й не ставити: я вже бачила – куди. Дракон знизився над злітним майданчиком й, обережно випустивши мене з лап, миттю злетів і зник у передранковій імлі. Дякую, що не жбурнув! Гад летючий!

– Лісо! – мамин голос здавався зляканим.

Уявляю свій вигляд: розтріпана, роздягнута… майже. Вона кинулась до мене, але я встигла підвестись раніше.

– Доброго ранку, – буркнула, оминаючи її.

– Маю великі сумніви щодо цього, – спробувала спіймати мене за руку, але я висмикнула її й кинулась до сходів, ігноруючи ошелешені погляди гвардійців, що були на чергуванні.

Нічого: нехай «помилуються» напівроздягнутою княжною. Торкнутись все одно ніхто не зможе, навіть якщо дуже хотітиметься.

– Лісо! – мама не відставала ні на крок. – Може, все ж таки зійдеш до розмови зі мною?

А треба? Весь мій світ – ще досить затишний вчора – розсипався попелом. Таке враження, що він вже давно зітлів, але тримався з останніх сил до першого ж пориву вітру. Той подув – і все знесло. Про що розмовляти? Про те, як мене випадково зробили такою, як я є? Та й сама я з’явилась випадково… через татову необережність. Помилка – і є помилка! Мотнула головою й спробувала сховатись за дверима своїх покоїв, та мама виявилась спритнішою, заскочивши до них разом зі мною:

– Ти все ж таки поговориш зі мною! – вперто наполягала вона.

– Про що?! – зірвалась на крик, несподівано навіть для себе. – Про те, як ледь не вбила тебе своєю появою на світ?! Про те, що тато волів би позбавитись мене задовго до цього, щоб запобігти твоєї смерті?! Про те, що ти, у своєму бажанні бути з ним – зробила мене такою собі дивовижею, на котру лише з відстані можна споглядати?! Чи про те, що без мене взагалі всім було б спокійніше?! Я не хочу!

Ніколи не влаштовувала істерик і не думала, що вони такі виснажливі: я навіть до дивана доповзти не змогла, як мої ноги знов підкосились, і я впала на коліна, зариваючись обличчям в долоні. Мама опустилась поряд й притягнула мене до себе, обіймаючи:

– Дурне дівчисько! Боги! Яке дурне!

Та, звісно ж! Вони натворили, а я – дурне дівчисько!

– А хіба це не правда? – сама злякалась свого захриплого голосу.

– Будь-яку правду, моя радість, заради об’єктивності варто розглядати з декількох ракурсів, а потім проаналізувати й синтезувати, щоб не було, як у притчі про трьох сліпих та слона, – вона гладила моє волосся, як і в дитинстві, коли намагалась заспокоїти розбурхану дитину.

– І що не так в тому, що я озвучила?

– Якщо брати лише голі факти – все так, – погодилась мати. – Але для початку, дай відповідь бодай собі: ти хоч раз за своє життя відчувала нашу з батьком нелюбов до тебе?

Одним питанням загнала мене до кута! Не відчувала я нічого подібного, навіть, коли мене сварили! Правда. З цим я й сперечатись не буду. Навпаки, ще й балували. Особливо, тато.

– Ні! – хитнула головою.

– То, може, з цього боку подивимось на події? – мама підвелась з підлоги й потягнула мене за собою на диван. – Візьми собі за правило: перед тим, як когось засудити, постав себе на його місце.

– Пам’ятаю, – буркнула я, відкидаючись на спинку дивана й заплющуючи очі.

– Значить, погано пам’ятаєш, – впала вона поруч зі мною. – Коли ти зникла вперше – у рік і сім місяців – я думала, що збожеволію, поки тебе віднайшли. І, повір, татові було не краще. Мабуть, тому, що ми тебе не любили?

– Я не кажу, що не любили…

– Та, ні, моя мила! – мама швиденько перехопила ініціативу розмови. – Саме це ти озвучила і йому й мені тільки-но!

– Хіба не правда, що без мене у вас проблем було б на багато менше?

– Звідки у твоїй голові ця дурня?! Скажи на милість! – вона потерла скроні. – Ти знаєш, скільки проблем я влаштувала твоєму батькові свого часу? Та другий, після того, як мене викрали, зітхнув би з полегшенням й думати забув би, якби розмірковував так, як ти. А він війну ладен був розпочати, аби мене відбити! І ось таку проблемну ідіотку він мало не силою тягнув під вінець!