Глава 4. "Веселкові" веселощі

Голос батька вирвав мене з мого дивного дрімотного стану, в котрий, як виявилось, я поринула і, мабуть, дуже давно, оскільки навкруги стояла вже глибока ніч. Чесно кажучи, мені навіть не хотілось виринати з того затишку, в котрому я опинилась чи то в результаті навіювання, чи це було чимось іншим, оскільки навіюванням на мене вплинути після тієї новорічної пригоди з Боровцем навряд чи кому вдалося б. Я читала про енергію чорних драконів, як і про те, що ті, хто її відчув на собі, тяглись до неї все своє життя. Не хотілося б мені стати «драконозалежною», але той потяг я зараз розуміла.

– Тату? – трохи підвелась, розуміючи всю дивність мого положення в «обіймах» чорного дракона.

На відміну від мене, Ґар підвівся стрімко й просто злетів, швидко зникнувши у темряві ночі: явно він не горів бажанням з’ясування стосунків з моїм розлюченим, судячи з тону, татусем. Не дивно. Я теж не горіла.

– Тебе шукають вже декілька годин! – гарикнув батько. – Тобі в дитинстві не вистачило гри у схованки?!

Драконяче тепло, що весь цей час зігрівало мене й заколисувало, швидко розвіялось за його відсутності, й довелось підвестись з землі. Не знаю, що на мене найшло, та порівнявшись з батьком, я цілком спокійним тоном видала:

– Ну, може, якби я тоді знала, що я – помилка, то ховалась би краще, й одного разу ті, що помилились, мене б не знайшли й зітхнули б з полегшенням.

Користуючись тим, що мої слова змусили батька просто заклякнути на місці, я, обійшовши його, обернулась й полетіла. Куди? Сама не знала. Слідом за Ґаром? Так, в його «обіймах» було спокійно й затишно, але навіщось же він мене просвітив? А це вже скидалось на маніпуляцію заради якоїсь, поки незрозумілої мені, мети. Додому? Де мені одразу ж влаштують допит? Теж не хотілось. Але батько летів слідом, явно не спускаючи з мене очей. Гадала, що спробує догукатись до мене, таж, ні – повна тиша. Навіть здивувалась. Хоча… Скоріш за все мої слова влучили точно в ціль, і все так і було насправді. То куди ж?

«Аліссаро», – обережно торкнулось моєї свідомості.

Все ж таки вирішив поговорити. От тільки я на це не маю жодного бажання, тому взяла й  закрилась. Ще б зникнути непомітно, та провернути такий фокус з батьком не так просто: я не великий спец в ілюзіях власного виготовлення без застосування артефактів, на відміну від нього. Але на дві-три хвилини невидимості мене вистачить. Сподіваюсь, за цей час я встигну зникнути з батьківського радара.

Зосередилась, накинула ілюзію й різко рвонула догори й вправо, ховаючись за гірським кряжем. Пролетіла довгою ущелиною – маневр начебто вдався й мене більше ніхто не переслідував. Тепер залишилось дістатись порогу й рвонути до Вирію: нічого кращого я поки вигадати не змогла, а там, хоч якийсь час я зможу побути наодинці. Через портал було б швидше, але татусь його вирахує миттю.

Порогова завіса поблискувала у темряві сріблястими іскорками й виглядала на багато цікавіше вночі, ніж вдень, коли скидалась на густий туман. Щоправда, людиною її побачити без додаткових засобів неможливо, а от для дракона це – не проблема. Тож, проминула я її швидко й легко. І переслідування не було. От і добре! Зупинюсь в Алєліному помешканні, що розкинулось попід віттям велетенської верби на березі озера.

Приземлившись у низині, я обернулась й рушила до знайомої з дитинства домівки, хоча нею вона була досить умовно. Як не дивно, але з попід тоненької візерунчастої завіси линуло притлумлене світло. Невже Алєля вирішила теж свою стару домівку навістити? Та на мій подив, в улюбленому Алєліному кріслі-гойдалці розгойдувався, потягуючи щось з келиха, її колишній чоловік та мій старий новий знайомий – Рогвол.

– Княжна?! – чесно кажучи, бачити витягнутим від здивування його випещене обличчя було приємніше, ніж завуальовану зверхність. – Домовляючись з вами про зустріч, я навіть припустити не міг, що ви аж так згорятимете від нетерпіння, – швидко оговтався гаруда, розпливаючись самозакоханою посмішкою.

Яка зухвала самовпевненість! 

– Не знаю, від чого з вашої точки зору згоряю я, але ви маєте всі шанси просто згоріти, якщо забули про мою драконячу сутність!

Хоча підсмажити цього нарциса я могла й без обернення на дракона – моїх здібностей на це цілком вистачило б. А от вправлятись у дотепності в мене бажання не було зараз ні краплі!

– Пробачте, прошу! – широко усміхаючись він підвівся й, відставивши келих, рушив назустріч. – Ваша така несподівана поява дещо збила мене з пантелику.

Вважатиму, що вибачення прийнято й, сподіваюсь, цей розумник ще щось не ляпне, бо настрій в мене достатньо пожежонебезпечний, попри зливу, що застрягла клубком у горлі й не проти вилитись на волю. Та віддам перевагу її випаровуванню.

– Ваша присутність тут – спантеличила мене не менше, – скривилась у відповідь. – Взагалі не сподівалась когось побачити.

– Ну, що ж, – чоловік підійшов майже впритул, – пробачте ще й за розчарування. Не мав наміру порушувати вашу самотність, – він спіймав мене за руку й схилився над нею у легкому поцілунку. – Але це – і мій дім також, якщо ви не знали.

Подив на моєму обличчі був, мабуть, красномовнішим за будь-які слова, оскільки Рогвол, випроставшись та спіймавши мій погляд, знов розсміявся:

– Ви дійсно не знали!

– Алєля ніколи не згадувала вас у зв’язку зі своїм вирійським житлом.

Я поморщилась, не знаючи, що тепер робити: повертатись додому – не хотілось, але й компанія – тим більш така – мені не була потрібна. Та вибору мені не залишили. Підхопивши під лікоть, чоловік потягнув мене до одного з крісел:

– Прошу, княжна, – всадовив.

– Давайте без титулів, – пирхнула у відповідь.

– Як скажете, Аліссаро, – якось дивно посміхнувся гаруда. – Вам налити вина? – кивнув він на пляшку. – Одне з найкращих.

Батьки точно не схвалили б цього, але я, схоже, згадала бунтарський перехідний вік і кивнула, погоджуючись. Рогвол дістав ще один келих й, треба віддати належне, плюхнув у нього так, що ледь денце покрилось. Або ж це така підступна тактика, щоб приспати мою пильність: хто його знає, що цьому гаруді від мене потрібно? А напоїти можна й поступово. Пригубила: приємне, трохи терпке з горіховим присмаком.