Глава 3. Ґар

Всю компанію з Лукоморською делегацією я наздогнала вже у самому відділку цілительської артефакторики, де її керівник – Арнйорн Елден – досить цікаво розповідав про новітні розробки. Гості слухали його з захопленням, зрідка перериваючи уточнюючими питаннями. Треба віддати йому належне: він вмів захопити увагу й утримувати її. Я б теж залюбки послухала, та, по-перше – обіцяла вибух влаштувати, а, по-друге – все це я і почую, і побачу, і, навіть, торкатимусь під час своєї практики. Тож, чкурнула до кабінету цього самого керівника.

Цілком очікувано – двері було замкнено. Можна було б, звісно, спробувати їх прочинити, але так нахабніти я не збиралась. До того ж, щоб влаштувати те, що я придумала, мені зовсім не потрібно було проникати усередину. З цим артефактом мені вистачить й замкової щілини, а розташування меблів я добре запам’ятала.

П’яти хвилин мені вистачило, щоб забезпечити достатньо чуттєвий ступінь сказу однієї конкретної особистості, котра сама на нього напросилась і навіть карт-бланш мені виписала! А я не люблю не виправдовувати чужих сподівань. Тож, звинувачення у тероризмі прийматись не будуть. Сказано – зроблено! Можна й повертатись.

Та не встигла я дійти дверей відділка, як звідти вже вийшла вся делегація на чолі з Елденом й моєю матусею, і всі вони рушили у напрямку кабінету, в котрому зараз мало статись грандіозне дійство. Але ж не для них я це творила! От ці милі люди переді мною поки що нічим не завинили, щоб вляпатись у таке!

На моєму обличчі, мабуть, досить красномовно відобразилось все, що промайнуло в моїй голові, оскільки Елден миттю просканував мою фізіономію примруженими очима й, вибачившись перед делегацією, швидко прокрокував до мене. Навіть мама здивувалась, але її відволікли питаннями, на щастя.

Мене потягли до дверей кабінету й прошипіли:

– У вас вистачило клепки продемонструвати просто зараз вашу некерованість?!

– Самі просили! – прошипіла у відповідь.

Погляд, котрим мене обдарували, навіть ідентифікувати не хотілось: знаю – зморозила дурість. Утнула – також.

– Артефакт! – простягнув до мене долоню чоловік.

– Ви не встигнете, – проскиглила, спостерігаючи, як наближаються гості Центру на чолі з мамою.

– Артефакт! – ледь не рикнув він.

Побачивши, як до нас рушила моя мати, я швиденько тицьнула до руки Елдена те, що він вимагав.

– Щось сталось? – мама переводила підозрілий погляд з мене на свого підлеглого й назад.

– Я з’ясовувала: чи сьогоднішній день вважається днем практики?

– Звісно, вважається! – граційно війнула вона бровою, даючи зрозуміти, що прогуляти мені не вдасться.

– Тобто, – кліпнула невинними очима, – до кінця робочого дня?

– Так, моя люба! – вже з утиском додала мама, дивлячись так, наче перед нею вередлива дитина.

Та будеш тут вередливою, коли тебе відправляють у пащу кригомонстра! І не пожаліла!

– Арнйорне, – швиденько перемкнулась вона на того самого монстра, – я залишу на вас Яссу й Артема. Розповісте їм про основні напрямки вашої діяльності, й введете Артема в курс його обов’язків на час відрядження.

Про мене навіть не згадала! Авжеж! Я просто докладаюсь до цієї компанії – в навантаження. Добра мама! Це така вишукана помста за всі роки мого дорослішання?! Шикарна виховательська методика!

Кивнувши на знак згоди, Елден рушив до дверей свого кабінету, а я аж стиснулась вся: те, що я там навертіла – так просто не розплутаєш. Звісно, я не збиралась влаштовувати справжній вибух, а от від віртуального – не відмовилась… В декількох екземплярах… та ще й з наслідками зовнішнього порядку. Чудовий антураж для зустрічі делегації! Батьки мене вб’ють! Якщо встигнуть… Бо першим, здається, у черзі буде Елден.

Кригомонстр прочинив двері свого кабінету з воістину крижаним виглядом. Я зіщулилась ще більше, але… вибуху не сталось. Натомість на нас війнуло ароматом квітуючих дерев і навіть пелюстки посипались… здається, вишневі. Це таке знущання?! Чи він справді помішаний на вишнях? В усякому разі, першу пастку ми проминули спокійно, а гості ще й у захваті. Особливо, та сама Ясса:

– Ви всіх так зустрічаєте?

– Тільки таких чарівних, як ви, – він навіть посмішкою її обдарував не менш чарівною.

Звичайно! Це ж не я зі своєю вибуховістю! На мене тільки рикати можна й доводити до стану вулкана! Цікаво: як він промине другу пастку? Проминув, перетворивши її на пташиний спів. Треба віддати належне цьому типові: працювати з артефактами він вмів. А от третя залишилась – ваза з вишнями. Тільки чомусь не вибухнула. Залишив, як прикрасу столу?

– Вишні? – торкнулась їх своїми тендітними пальцями гостя. – Справжні?

– Гарна ілюзія, – усміхнувся Елден. – Для справжніх – не сезон поки що.

– Але ж я чую їхній аромат! – очі жінки спалахнули зеленим вогнем.

– Це також – вдала ілюзія, – задоволено кивнув той. – Пробачте, – знов посміхнувся він, вчергове дивуючи мене такою своєю здібністю, котру я в ньому навіть не підозрювала, – я зараз віддам деякі розпорядження практикантці, і займемось з вами.

Мене мало не силоміць відтранспортували до вікна й всадили у крісло біля нього, тицьнувши до рук цілу купу паперів:

– Тут – узгоджений з вашим деканатом та керівником Центру план вашої роботи. Можете поки вивчити й скласти власний, – і навіщось поставив поряд зі мною вазу з вишнями.

Що ж – буду скніти над планами. Доводити щось моїй мамі, особливо після того, як декан сказав, що в мене великий цілительський потенціал – річ марна. Доведеться змиритись. Головне, щоб ми з моїм керівником практики на протязі цієї самої практики не довели одне одного до найвищої точки кипіння. А шанси на це маються.

Поки я намагалась щось розібрати в тих планах, Елден дуже люб’язно розсипався ледь не компліментами перед гостею. Ні, ну, якби зі мною так розмовляли, може і я б не «вибухала»! Але ж зі мною дехто розмовляв, наче з невиправним злодієм-підривником! Навіть не замислюючись над підґрунтям моїх вчинків. А воно, до речі, було. Я не винна, що обставини постійно затискають мене у кут, з котрого лише один вихід: знести все, що заважає звідти вийти!