Глава 2. Хто ж ви, пане Елден?

Як той гаруда, я теж спочатку впізнала аромат, а потім вже побачила його власника. Запах стиглої вишні з домішкою шавлії я точно ні з чим не сплутаю! Таке враження, що він навіки відкарбувався на моїх губах, і варто було його згадати, як мене кидало у жар. Та зараз воліла б взагалі ніяких ароматів не чути і їхніх власників не бачити! З-за моєї спини вийшов Арнйорн Елден власною персоною.

Стримано привітавшись з Рогволом, він ковзнув по мені абсолютно байдужим поглядом, наче й не було нічого півтори роки назад! Хоча, якщо в нього таких об’єктів для цілувальних експериментів, хоч греблю гати, то, може, й не пам’ятає. Не знаю, чому, але усвідомлювати це було образливо.

– Княжна, – холодно кивнув він мені. – Не знав, що ви знайомі, – опустився на стілець поруч зі мною.

– О-о-о! – гаруда розтягнув губи у посмішці, котра дещо віддавала зверхністю. – Ми дуже давні знайомі.

– Мені здавалось – ти не великий поціновувач людського товариства, – заломив у подиві брову Арнйорн.

Це ж треба! В нього таки мається, хоч і невелика, але колекція емоцій. У будь-якому разі, бодай подив там завалявся.

– Дехто ж щось в ньому відшукав? – Рогвол перевів погляд на співрозмовника.

– Мій інтерес лежить в іншій площині, – цілком беземоційно видав Елден. 

То він дійсно не людина?! Мама про це якось не розповідала. Моє здивування й зацікавленість, мабуть, дуже красномовно вималювались на обличчі, тому що гаруда, поблажливо усміхнувшись, зійшов до роз’яснення:

– Арн має вирійське коріння.

Аж так?! Оце новина! Я гадала, що Ґавран – перший плід союзу людини й сирін. Ще й думала про те: як треба було допекти Алєлю, щоб вона, забувши всі канони Вирію (негласний закон про заборону надто тісних зв’язків з людьми), кинулась в обійми людської істоти! До речі, саме цей гаруда й довів. Язик чесався невимовно – розпитати, наскільки це взагалі розповсюджено та просто замовчується? Але то було б не ввічливо.

– Вас так хвилює моє походження? – обдало мене крижаним тоном виробництва Арнйорна Елдена.

Таке враження, що з його точки зору «цікавість» дорівнює «злочин»! Я й сама не велика любителька того, щоб хтось пхав свого носа у мої справи, але ж цього разу мені пхнули дещо цікаве просто під ніс! І я, між іншим, навіть слова не зронила!

– Ви чули, щоб я про це питала? – ошкірилась, не втримавшись.

– І вас це реально не цікавить? – він втупився в мене незмигаючими очима, поки на його губах вигравало щось саркастично-глузливе.

Яка самозакоханість! Чому мене це повинно цікавити?! Чи не зависокої думки ви, пане, про свою персону?! Та якщо я почну відверто нервувати, то лиш повеселю цю не надто приязну компанію. Почуваючись абсолютно не затишно, я відкинулась на спинку стільця й спорудила на обличчі щось на зразок здивованої поблажливості:

– А має? Повірте, – зробила пару ковтків фруктового напою, пропихаючи назад клубок, котрий намагався натиснути на голосові зв’язки, доводячи мій голос до знервованої хрипоти, – коло моїх інтересів включає набагато цікавіші речі, ніж з’ясування обставин будь-чийого походження.

Погляд вишнево-бурштинових очей обдав мене літньою спекою, коли тебе, змерзлого, наче у морозяному льоху, викинули під розпечене сонце, й сотні тоненьких голочок промчали твоєю шкірою, тупцяючи по ній розжареним вістрям. Ледь втрималась, щоб не здригнутись, й втупилась у відповідь, сподіваючись змити наслідки своїм прохолодним поглядом. Ну, сподіваюсь, що прохолодним, хоча хотілось би – крижаним. Але спец по кризі в нашому сімействі – це тато. Бачила, як він вміє. На собі випробувала, коли одного разу ледь не довела маму до сліз. Тоді взагалі хотілось замерзнути навіки, аби не бачити ні мамині вологі очі, ні татові – скрижанілі.  

– А знаєш, – розсміявся Рогвол, звертаючись до свого співрозмовника, – я вирішив все ж затриматись тут трохи довше, ніж гадав. Ви ж подруга Вілеї, – перевів він свою увагу вже на мене, – як я розумію?

Ну, так! Це ж її дідусь! Хоча, глядячи на нього, цього й не скажеш: виглядає він не старшим від моїх батьків. Така вже особливість цих птахо-людей!

– Подруга, – кивнула, погоджуючись.

Ми й з його другою онукою – Златою – непогано ладили, але останнім часом ту завертіло у відносинах з якимсь гарудою, тож, її я бачила вкрай рідко.

– Я можу вас попросити про невеличку послугу, княжна? – фраза пролунала так, наче була нашпигована пастками… одною – точно!

І перша була саме в тому, що відмова пролунала б, як неповага. Сказати «ні!» ще треба вміти. При чому так, щоб і не образити відмовою, і себе не відчувати кривдником. До того ж, якоюсь мірою, я була його боржником: за ті три пера гаруди, котрі колись намагалась видерти з його хвоста, та отримала за просто так.

– Якщо я в змозі її надати, – відповіла, почуваючись натягнутою струною й намагаючись одночасно виглядати невимушено.

– Цілком, мила Аліссаро, – переводив він хитрий погляд з мене на Елдена й назад.

– І… в чому вона полягає? – я ковзнула поглядом по своєму без п’яти хвилин керівникові практики й мені здалось, що він напружився також.

– Я маю намір затриматись у Драгославі на деякий час і був би не проти приємної компанії, – примружившись, він втупився в мене своїми темно-карими, майже чорними очима. – Не складете?

В моїй голові миттю вибухнув червоний сигнал, що всіма можливими й доступними йому способами кричав: «Відмовся! Відмовся!»

Та, наче почувши ті ментальні зойки, гаруда продовжив дотискувати:

– Коли я кажу про компанію, то маю на увазі лише її й нічого більше, – поблажливо посміхнувся він. – До того ж, я вмію бути вдячним, а пір’я – не єдине, що можна отримати від гаруди.

Ось він – гачок, на котрий так легко можна підчепити будь-якого артефактора чи алхіміка! Я знала, що можна отримати від гаруди окрім пір’я! Саме ці птахо-люди мали доступ до священної гори Сумеру у Дравидії, біля підніжжя котрої росли трави куша й дурва. Ні, вони росли й в інших місцях, але лише зібрані біля гори мали найбільш цінні властивості, необхідні алхімікам та артефакторам.