Глава 1. Практичні тортури

– Аліссара Драганар! – голос куратора нашої групи пролунав десь аж під стелею, відлунився й вдарився об мої вуха. – Ви будете проходити літню практику у Драгославському дослідницькому центрі, – я напружилась, чекаючи вироку, – при відділку цілительської артефакторики, – прибило мене остаточно сповіщенням.

Це таке знущання долі?! За що мені ці практичні тортури?! Ні, ну я, звісно, не була золотою дитинонькою, але ж не до такого ступеня! Чи до такого? І я більш, ніж впевнена, що мій розподіл узгоджували з моєю матусею! Просила ж її наполягти на тому, щоб мене відправили до відділку бойової артефакторики! Таж, ні! Хто ж підпустить своє єдине чадо до таких небезпечних речей?! Особливо, враховуючи мій дитячий послужний список. Коли то було?! Я після тринадцяти років практично нічого страшного більше не робила. Ну, поцупила одного разу вибуховий артефакт: скарби шукали. Але ж ніхто не постраждав, крім кущів! Я навіть дрібнотою знала, як треба користуватись подібними речами.

Та в моєї матері ідея «фікс» – скерувати мою «вибухову» енергію (котра, до речі, давно вже й не вибухає практично) у цілком мирне річище. Здається, в неї, як і в тата, щось на зразок фантомного болю, і не лише через мої дитячі дурощі. Як казала мама: був би хтось, хто вчасно вправив їй мізки, та й татові подекуди, то на її голову впало б на багато менше неприємностей, а на татову – сивин. Тож, у його частково вибіленому волоссі винна не лише я! І за те дякувати!

А за останній рік на моєму рахунку усього лиш одна бійка. За діло, між іншим! Я взагалі Януша рятувала: хтозна-чим би йому все вилізло потім?!..

…Мене вчергове змусили займатись прикрашанням святкової зали до Нового року і, на щастя, цього разу матуся мені нікого на допомогу не прислала – обійшлися власними силами та фантазією першокурсників. Та йти на свято я не збиралась, попри всі вмовляння. Хотіла взагалі у компанії Алєліної сім’ї та дідуся Новий рік зустрічати. Але Януш з Вілеєю вчепились в мене, мов реп’яхи й таки витягли бодай на годину. Краще б залишилась.

Хтось запросив на студентську вечірку колишніх випускників і серед них з’явився й Всеслав Боровець, що намагався обпоїти мене та навіюванням вплинути на мою свідомість минулого Нового року. Проходячи повз мене, він ковзнув по моїй кислій фізіономії доволі недобрим поглядом й достатньо голосно та хтиво промовив:

– Хтось прийшов за черговою порцією цілунків? Чи не тільки за ними? – ледь не в обличчя гиготнув він, війнувши явно алкогольними парами.

Тверезий, мабуть, не ризикнув би таке змолоти, але ж п’яним море до коліна! Дякувати моїм батькам, що вчили мене контролювати власні емоції – встигла не спалахнути, хоча й дуже хотілось. А от Януша, судячи з усього, в Академії цьому ще не встигли навчити, оскільки він ринувся, як той бик на тореадора: ледве встигла накинути ментальні аркани на обох. От не хотілось мені зараз усім свято зіпсувати!

Друга віддала до дбайливих рук Вілеї, а того ідіота, схопивши за рукав й рикнувши на його супровід, котрий не ризикнув після цього бодай що пискнути на адресу князівської доньки, потягла на вулицю. І тільки там не змогла собі відмовити у задоволенні зламати йому ніс добре поставленим ударом, як тато вчив. Так, цей тип був не в змозі мені відповісти, оскільки знаходився під моїм же контролем, але соромно мені за це не було. Лише кісточкам боляче. Щоправда, ментальний аркан – заборонена зброя у Дев’ятизем’ї, та нехай ще доведе, що то був він! Маскувати свої дії мене теж навчили!

От тільки, поточившись, приземлився Всеслав не дуже вдало: просто під ноги моїм батькам, що якраз прийшли на офіційну частину свята. Мама, спокійно обійшла ту купу лайна й мовчки зайнялась моїми збитими кісточками на руці, а тато лиш спитав, починаючи вигравати жовнами:

– Він дозволив щось зайве?

– Своє він вже отримав, – сердито буркнула, перехопивши ненависний погляд в мій бік від «постраждалого».

Батько дуже хотів і сам докластись до мого кривдника, та його випередили гвардійці, що чергували неподалік, й швидко підвели того з землі. Але відвести не встигли, оскільки дорогу їм перегородив сам князь, схопивши Боровця за комір:

– Отримав, кажеш?! – процідив зловісним голосом. – Ні! Ще ні! Під арешт за порушення спокою і напад! – відпустив того, обтрушуючи руки й відходячи у бік.

Ну, хоч в тому, що бійки на пустому місці я не влаштовую, мої батьки мені завжди вірили, хоча й вчили вирішувати все словами. Та пам’ятаю я, як мама шепнула татові після чергового уроку дипломатії: «Справді?»

На що він лиш хитро посміхнувся й так само шепнув, гадаючи, що я не чую: «Не хизуватись же перед дитиною мордобоями!»

Та ніяка дипломатія не завадила моєму таткові вчити мене битись, як магічно, так і фізично – на всяк випадок. І років з п’ятнадцяти жаліти мене під час спарингу він припинив. Тож, синців та забиттів я наотримувала купу! Він же їх мені й лікував кожного разу, примовляючи, що ворог, на жаль, точно жалю не виявить, а, тому я маю не боятись болю й бути готовою до нього, інакше – програш мені гарантовано. Потім, поцілувавши у скроню, додавав з посмішкою: «Мамі не кажи, бо вона мене вб’є!»

Ну, звісно! Вб’є! Та, хто навчила мене всім забороненим ментальним прийомам і їхньому маскуванню. Теж – на всяк випадок. І у свій перший студентський Новий рік я ганебно примудрилась проґавити ментальну пастку й не рознюхати психотроп у коктейлі!

Розібравшись з моєю рукою, мама торкнулась моєї щоки:

– З тобою все гаразд?

– Цілком! – розтягла губи у задоволеній посмішці.

– Що він зробив? – кивнув у бік зниклих вже гвардійців та Всеслава тато.

– Бовкнув якусь гидоту, – відповіла знехотя.

– З п’яну?  

Мало хто при тверезому розумі ризикнув би щось сказати мені відкрито. Хоча поза спиною різні чутки бували через моє вроджене драканарство, але про більшість з них я мовчала, щоб не розстроювати маму. За себе я й сама могла постояти, та й друзі образити не давали.