1

Саша

— Йобтвоюмать, Коцюбинський!

Сходи в мене—вбивці.

Круті, вузькі, дерев'яні, з тих, що будували не для людей, а для прислуги коли цей дім зводили десь століття тому, пан, що його замовляв, і не здогадувався, що в його маєтку тягнуться оці сходи. Його нога точно сюди не ступала, тут бігали покоївки з відрами, притискаючись до стіни, щоб розминутися.А тепер по них щовечора спускаюся я. І кіт.

Кіт то окрема історія. Коцюбинський знає ці сходи краще за мене й користається цим проти мене. Він чекає, поки я дійду до середини і кидається під ноги. Вісімкою. Муркочучи, ніби це любов, а не замах.

Я хитнулася. Горнятко смикнулось у руці, гаряча кава хлюпнула через край, обпекла пальці. Я встигла вчепитися в поручень, старий, відполірований сотнею чужих долонь до чорного блиску і не полетіла з тих сходів. Кіт із гідністю спустився донизу, у темну крамницю, задерши хвіст.

Пять років одне й те саме. Колись він мене таки скине з цих сходів, і жодного присяжного не переконаєш, що сивий кіт із надкушеним вухом здатний на злий умисел.

Пів на сьому вечора, кінець серпня. Я спускалася відчиняти книжкову крамницю у розтягнутому светрі, з олівцем у гульці, злизуючи каву з обпечених пальців. Телефон у кишені дзижчав. Погано дзижчав, за роки я вивчила всі відтінки того дзижчання, і це було «краще б ти цього не читала».

Це явно постачальник, постачальник із поганими новинами.

Я спинилась на нижній сходинці щоб все-таки перевірити що мені пишуть.

Написав дійсно постачальник. «Сашо, добрий вечір, невеличка затримка, партія буде не в четвер, а орієнтовно за тиждень-півтора, вибачте, обставини».

Орієнтовно. За тиждень. Півтора.

— Сука-сука-сука.— сказала я вголос, відмикаючи двері. Це в мене не лайка навіть, так мантра, дихальна вправа. Сорок передзамовлень на новинку, люди чекають, а в нього «обставини». У нього щоразу обставини. У людей взагалі завжди виправдення--це обставини, я за стілки років не зустріла жодної людини без обставин, тільки їхні обставини чомусь завжди стають моїми проблемами.

— Ну звісно, — сказала я порожній крамниці. — Обставини.

Табличку на «відчинено». Нижні лампи, верхнє світло не вмикаю ніколи, під ним крамниця схожа на кабінет, де беруть аналізи.

Тут, у бурштиновому півсвітлі, серед стелажів, мені стає легше дихати. Це, власне, і є вся правда про мій бізнес-план, вдень я людей не витримую. Ні не зневажаю, просто не витримую, фізично.
Тому і відчиняюсь о сьомій вечора, зачиняюсь, коли скінчаться люди або моє терпіння. Це не концепція і не ефірна романтика нічного міста. Перший рік я чесно працювала вдень і вивчила денного покупця, як паразитолог вивчає глистів. Денний покупець бере книжку масними після шаурми пальцями, читає стоячи півтори глави, ставить назад догори дриґом і питає, чого так дорого, це ж просто папір. Денний покупець приводить дитину й дозволяє їй гортати подарункові видання ногами. Денний покупець хоче «щось таке, ну ви зрозуміли» і ображається, що я не зрозуміла.

А вночі приходять по одному, тихі, стомлені, і їм треба тільки книжка. Таке я розумію. Тож вдень я сплю нагорі, над крамницею, а живу поночі. Разом з усім нашим провулком, який теж оживає, коли центральна вулиця за рогом нарешті стихає. Один крок з тієї вулиці вбік, в арку, і все... тихо, темно, плющ по стінах до самих ринв, жовті вивіски. На розі світиться наскрізь стара пекарня, яку недавно відремонтували по модному, скляна на два боки, один бік у гамірний світ, другий до нас. Пекарні той сто сімдесят із гаком років, і тримають її дві сестри, правнучки засновника старша кругла й лагідна, молодша суха, як тріска, і язиката. Мені подобаються булочки звідти.
Я зробила собі другу каву замість розхлюпаної. Розчинну, три-в-одному, лісовий горіх. Так, у мене книгарня, повна високої літератури, а п'ю я бурду з пакетика  і плювати. Від справжньої кави в мене серце стрибає, як миша в банці, а від цієї просто солодко й тепло в животі.

Я взяла недочитану книжку, сіла на підлогу в кутку за прилавком, спиною до стелажа,  моє місце, протерте до блиску, і розгорнула на загнутому ріжку.

І не змогла читати.

Отут би й насторожитись. Бо я читаю так, як інші дихають, двадцять шість років, щовечора, у будь-якому стані. Читала з температурою тридцять дев'ять. Читала в день, коли ховали бабусю. А тут здоровісінька, у своєму кутку, зі своєю кавою, водила очима по рядках і не розуміла ані слова. Тричі почала абзац. Тричі нічого не зрозуміла.

— Зі мною щось не те... — сказала я котові.

Коцюбинський спав на стелажі з українською класикою й на консультацію не з'явився. Він узагалі спить лише там — прибився пʼять років тому звичайним обшарпаним барсіком з надкушеним вухом, тиждень принюхувався до полиць і вклався на Підмогильного. Назавжди. Не на батарею, на Підмогильного. Породу не приховаєш, десь у його підворітному роду наслідив хтось благородний. Тому він і не Барсік. Кіт, який спить на класиці й демонстративно обходить полицю з еротичними романами, мусить зватися пристойно.

О восьмій вечора трелькає дзвіночок на вхідних дверях. Глухий удар об одвірок.

«Ой».

Можна не дивитися хто там.Над моїм входом висить дубовий козирок, низький, столітній, і на все місто є рівно один лоб, який із ним не розминається. Скільки років ходить, стільки і б'ється.Я вже навіть не сміюся.

А тоді протяг заніс запах, і мене аж пересмикнуло.Він розповзся по крамниці швидше, ніж гість дійшов до каси....задушливий солодкий запах аж до нудоти.Лілеї.