Пролог

Ян
Квіти дивовижні створіння, вони мовчки розпускаються, радують людей своє красою і мовчки вмирають.
П´ять років тому на протилежному боці нашого провулка спалахнуло світло в приміщені яке довго пустувало.
Там зʼявилася Нічна книгарня. І вона.
Моє маленьке, полохливе мишеня.
Вона ховається за високими книжковими стелажами, кутається в светри, у яких можна зникнути з головою. Вона дивиться на світ із недовірою.
Люди йдуть повз, і бачать лиш дивакувату дівчину з кепським характером і котом з характером гіршим ніж у хазяйки. Вони засліплені власною буденністю.
А я… я не можу відвести очей.
Двадцять метрів від моєї вітрини до її.
П’ять років я спостерігаю за цим дивом і щоразу дивуюся, як у ній уживається ця крихкість із дикою, впертою незламністю. Я знаю про неї все. Знаю, о котрій гасне світло на її горищі. Знаю, як вона по-діловому радиться зі своїм Коцюбинським. Знаю, як вона тихо, майже нечутно сміється над книжкою, і в ці миті весь мій світ зупиняється.
Я поки чужий для її тихого світу.
Спробувати взяти її силою чи напором означає зламати. Це єдине, чого квіти навчають краще за все на світі, якщо передчасно розкрити пуп’янок руками, пелюстки зів’януть, так і не побачивши сонця.
Тому я навчився чекати.
Навчився володіти собою і тамувати подих.
Щовечора о восьмій я переходжу цю бруківку. Спеціально чіпляю головою низький дубовий козирок над її дверима, щоб глухий удар попередив її…аби вона встигла зібрати свої колючки й приготуватися до оборони.
Я приношу їй стаканчик кави, ритуал який дозволяє бачити її щодня так близько.
Але сьогодні в повітрі висить важка задуха. Природа замерла перед грозою, і разом із нею замерло щось всередині мене. Я дивлюся через скло і бачу тільки її.
Якщо це мишеня зробить крок із нори… я подарую їй увесь світ. І зроблю все, аби вона більше ніколи й нічого не боялася.