Частина 1
Я облажалася. Десять «фейспалмів» з десяти!
— Вибач, але… давно хотів тобі сказати, що покохав іншу, — заявив мені вчора коханий.
Я спочатку навіть не зрозуміла про що це він, бо думками ще витала на захисті диплому, де виступила на «ура!». Думала, що Олег прийшов, щоб мене привітати, нехай і без квітів. А він…
— «Давно»?! — вичавила я, прихилившись до дверей під’їзду. — Це наскільки, блін, давно? Місяць? Тиждень? Учора, коли ми спали, вже думав про «іншу» чи ще ні?
Хлопець навіть не сіпнувся, лиш фиркнув, закотивши очі.
— Ой, Ді, не починай, — стенув плечем. — Ну, так сталося… Давай просто забудемо.
Забути? Три роки свого життя, які я витратила на чувака, що навіть нормально вибачення попросити не може? Забути, що після всього, він просто взяв і «покохав» якусь шалупиню? Оце справжня лажа!
Вже наступного дня після нашого розриву, коли я просто розвернулась і захряснула перед ним двері, Олег виклав з нею фото в інсті. Навіть мерцям дають дев’ять днів! А той вилупок не протримався й доби!
Перекотившись на живіт, щоб злі сльози не затікали у вуха, я тицьнула на позначку в кутику фотографії. Ангеліна Задорська, так звали змію, що вкрала три роки мого життя, — виявилася доволі відомою блогеркою. На її профіль було підписано майже п’ятдесят тисяч людей. І що тут у нас? Фото в нижній білизні, в купальнику, просто загоріла дупа в трусах, лице з силіконовими губами «качечкою», нігтики, букет, і знову білизна, дзеркало в спортзалі, цицьки в купальнику…
Ясно. Мій коханий нарешті знайшов собі таку, чиї профілі так часто переглядав, навіть коли я була поряд. А я ж, дурна, себе так хвалила, що от, даю хлопцеві цілковиту свободу, не влаштовую скандалів через таку дурню. Що це, як не запорука міцних стосунків?! Угу, задоволена тепер, Діано? Психолог ти дипломований!
Сміючись крізь сльози, вирішила, що втрачати вже нічого, і тицьнула на кружечок навколо аватарки, відкриваючи сторіз Ангеліни. Там на мене чекав черговий сюрприз. Фото-спогад місячної давності з Олегом. І підпис: «Завтра приїжаю, скучила!». Біс із нею, з тою граматикою, але те, що вони вже місяць тому тусили разом в якомусь клубі, як удар під дих.
Головоломка склалася, коли я побачила наступну історію. Дві фотографії. На першій — море і пляж, на другій — шикарний двоповерховий котедж, і підпис: «Одеса, ми їдемо!». А у відмітках двоє. Олег і ще якийсь «Вік Задорський». Брат? Та не це змусило мене підскочити з ліжка. Я зрозуміла, чого таким квапливим був наш розрив. Мене, бляха, кинули, щоб поїхати на море! Якби не це, то не відомо скільки ще я б ходила з гіллястими рогами! Ну, й вишкребок ти, Олеже! Ну, й падлюка!
Глянувши на телефон, я побачила, що випадково відкрила профіль брата. І завмерла. Полистала фото. Піднесла телефон до очей. Відхилила. Не може бути… Віктор.
Цього хлопця знав і любив увесь університет. Активіст, КВН-щик, організатор майже всіх позапланових тусовок. Якось він, не спитавши дозволу в адміністрації, організував у холі благодійну акцію, спільно з учнями середньої школи. Ух, і скандал тоді був. Його мало не виключили. За те на притулок для тварин завдяки тому галасу зібрали майже сто тисяч гривень. І тут він усіх переграв.
Ось, що любили в ньому найбільше. Азарт і жагу до пригод.
А саме ці дві якості мені були життєво необхідні, щоб зіпсувати «коханому» такий омріяний релакс на пляжі.
«Вік Задорський починає стежити за вами».
***
Написала йому ледь не одразу. Поки адреналін і злість із вен не вивітрились, треба діяти. А то потім сміливості забракне.
«Привіт. Завтра будеш в універі? Є розмова».
І, поклавши телефон перед собою на ліжку, прикусила великий палець від хвилювання. Серце в грудях загупало, коли побачила «Вік пише…». А що, як він мене пошле? Ми ж наче й не знайомі, з чого це я вирішила, що хлопець захоче допомогти…
Але відповідь: «Хеллоу, незнайомка! Буду) Знайди мене в актовому о 12».
І все? Так просто? Ні «хто ти?», ні «чого тобі треба?». А що означає «знайди»? Університетський актовий зал — це ж не торговий центр…
* * *
Як виявилося, Вік правильно висловився, бо коли я наступного дня піднялася на третій поверх, то побачила такий натовп, наче увесь університет зібрався.
— Що відбувається? — спитала в якоїсь дівчини, що клацала в телефоні, сидячи на підвіконні.
Вона підняла на мене погляд і всміхнулась.
— А, це Вік влаштував, — хитнула головою. — Магістерську захистив, прощається з усіма. Але вже ніби кінець.
— Оу…
Прийшло настільки багато народу, що всі навіть не вміщалися в доволі немаленьке приміщення, і десь двадцять студентів стовбичили біля дверей в коридорі. Коли зал вибухнув оплесками, ті теж заплескали і затупали ногами, а тоді почали відходити, бо глядачі посунули на вихід.
Певно, щоб їм було веселіше покидати актовий зал, там на всю гучність увімкнули якийсь басовий, веселенький трек. І все б нічого, та накладений він був на доріжку пришвидшеного похоронного маршу. І не одна я це помітила, бо наступної миті сміх і свист майже заглушив музику.
Щоб ненароком не затоптали, довелося відскакувати до вікна та намагатися злитися з підвіконням, а коли натовп трохи порідшав, уздовж стіночки долізти до дверей в зал.
Віктора, у білій футболці з написом «I’ll be back» та в світло-блакитних джинсах, очі відшукали одразу. Може, тому, що сто дев’яносто сантиметрів дуже важко не помітити, а може й через те, що навколо нього все ще весело сміялися.
Я на мить застигла в дверях, зі здивуванням відмічаючи, що ні разу не звертала уваги на ямочки на його щоках, коли всміхався. І це не тому, що була не уважною чи сліпою. Просто окрім Олега мене більше ніхто не цікавив. І я не могла розгледіти красу інших, бо не бачила їх впритул. Від цього ставало ще гіркіше, бо згадувала фото Олега з Ангеліною.
Погляд Віка раптом здійнявся над головами студентів і, ковзнувши по залу, знайшов мене. Нічого не залишалося, окрім як махнути йому рукою. Від усмішки, адресованої тепер лиш мені, серце пропустило удар. Так, Ді, зберися. Думай про помсту!
#1956 в Любовні романи
#948 в Сучасний любовний роман
#442 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 06.06.2023