Глава 47

Дівчата, дякую за зірочки! Відразу видно, що читає набагато більше людей, аніж здавалося спочатку!))) Всіх обіймаю за теплі коментарі!

Спати в одному ліжку зі Скайлером стало нормою. Ми хіба що перекочовуємо з його спальні до моєї, а вранці розходимося кожен до себе і виходимо до сніданку, вітаючись прямо біля столу. Мама з батьком нічого не підозрюють, і це чудово. Я вдячна Скайлеру, він не намагається перед ними афішувати те, що між нами відбувається. Мені навіть просити його не треба було, коли ми тоді вперше зайшли до будинка разом. Він сам розтиснув наші пальці, ніби негласно показуючи, що нікуди не квапить.

Напевно, розуміє, що це буде складно. Ні, навіть не те що складно… Мене у крижаний піт кидає, коли я думаю про те, як батьки відреагують. І так страшно стає, що подих перехоплює.

Натомість дідусь в курсі. Скайлер уже двічі возив мене до нього, і на другому візиті ми спалилися. Наївно вважали, що встигнемо швидко поцілуватися, доки він виходив відповісти на дзвінок. Промовисте покашлювання з тріском відірвало нас один від одного. Я готова була кинутися до нього і благати не говорити батькам, але він тільки посміхнувся, дивлячись на нас, і сів навпроти на диван.

Я, як кошеня, що нашкодило, вся стиснулася, а Скайлер, навпаки, зустрів вивчаючий погляд дідуся як завжди впевнено. Навіть пальці наші сплів – свої гарячі з моїми вмить померзлими.

- І давно ви так по кутках ховаєтесь? - Запитав дідусь, оцінивши це рукосплетіння.

- Два тижні, - тихо відповіла я. – Дідусю, ми…

- А хто був той Рой?

- Він був її не гідний, - відповів моєю ж фразою Скайлер, а я навіть усміхнутися не змогла, була настільки налякана.

- А ти, значить, гідний? – без злості парирував дідусь, зустрічаючись очима зі Скайлером.

- Так.

Одна коротка відповідь. Три літери. А я не помітила, як закивала, підтверджуючи. Ще як гідний. Або це я його гідна. Не знаю, як правильно.

Дідусь помітив мої кивання і лише невіруючи похитав головою.

- А я намагався пояснити Патріку, що брати з інтернату дорослого хлопця небезпечно, але хіба він  мене послухав? Зробив по-своєму.

- Жодна небезпека в моєму обличчі Олівії не загрожує, - спокійно відповів Скайлер, але захват на моїй руці посилився.

Я швидко повернула до нього голову. На вигляд впевнений у собі, обличчя нечитане, але це «небезпека», сказане дідусем, явно не зробило стан речей краще. І мені раптом стало все одно на реакцію дідуся. На те, що він скаже. Серце стислося від розуміння, що Скайлеру все це шалено важко. Скільки років він ось так само був «небезпекою» для людей, що проходять повз.

Для сімей, у яких жив рік у рік, і які не вважали за потрібне його усиновити. Та навіть для мене. Адже я сама кидалася від нього спочатку, дурна.

Посунулася ближче і поклала вільну руку поверх наших сплетених, демонструючи, що я з ним. Що не тільки він робить для мене щось, а я й готова підтримувати, хоча сама насправді тремчу від страху.

- Дідусю, все не так, - сказала набагато впевненіше, чомусь знаючи, що на відміну від тата, він не стане засуджувати, якщо зрозуміє правильно, - я щаслива. Дуже.

Ну мусить він побачити це в моїх очах, справді. Останнім часом я сама не своя. Навіть Тара сказала, що стосунки зі Скайлером породили нову версію мене – яскравішу, впевненішу, абсолютно не схожу на себе колишню. І мені, чорт забирай, подобається ця версія. Апгрейд до нового рівня.

Дідусь, помітивши мій порив, задумливо відкинувся на диван. Почухав підборіддя, обводячи нас тим самим вивчаючим поглядом, а потім хмикнув.

- Патрік у курсі?

– Ні.

— Оце ви йому подарунок підготували. Я б навіть не відмовився бути присутнім у момент, коли ви оголосите про свої стосунки. Думаю, видовище буде цікаве, - і посміхнувся. Добре так, без звинувачень на адресу Скайлера.

Але й без напутньої промови нас того вечора не відпустив. Це ж дідусь – було б ненормально, якби дізнавшись про таку подію, він просто прийняв все як факт. Поговорив наодинці зі Скайлером, а перед тим, як ми їхали, обійняв мене і сказав, що до нього ми можемо приїжджати будь-коли. Його будинок для нас відкритий. І це було найціннішим подарунком.

Крихітний крок був зроблений. Насправді тепер знали всі, крім батьків і Зака. Але тут я поки що не була готова… Зовсім…

***

- Гей, Лів, дивися, хто повернувся, - одного дня надтріснутий голос Тари змушує мене відірватися від поїдання булочки і поглянути на подругу.

Вона вся в грудку збирається і випрямляється так, ніби готується відстоювати свою територію. Простежую її погляд та охаю від обурення. Щелепа повільно опускається вниз, поки я спостерігаю, як по шкільному лужку у футбольній формі рухається Сандерс.

Скільки його не було? Місяць? Більше? Вже оговтався настільки, що готовий грати у футбол? Погано його Зак приклав, схоже. Потрібно було сильніше.

Обурення та злість на нього вибухають яскравим полум'ям. І підживлюють це полум'я невеликий відблиск страху в очах Тари, який вона дуже намагається сховати.

- Не думала, що він повернеться. Ще й у команду, - вимовляє вона з натиском, а я тільки можу уявити, що вона відчуває.

Обертаюся на компанію, де сидить Рой з його новою дівчиною, і різко встаю зі стула.

Він повинен дізнатися правду! Такі наволочі, як Сандерс, не повинні грати за шкільну команду.

Підходжу до компанії, ігноруючи надто явні перешіптування. Останнім часом вони стали невід'ємною частиною мого життя. Звичайно, я зустрічаюся з власним братом. Це ненормально, як кажуть деякі. Але мені начхати. Вперше в житті начхати на те, що кажуть інші, на смішки в спину. Звичайно, тишком-нишком, тому що відкрито вони всі бояться висловлювати Скайлеру свої думки. Остерігаються хлопця з інтернату та того, на що він може бути здатним.

- Навіщо ти повернув його до команди? - Запитую прямо, навіть не спромігшись знизити тон. Нехай чують усі.