Глава 35

Вкладаю тремтячу долоню у довгі пальці і Скайлер ривком піднімає мене на ноги.

- Довірся мені!

Міцніше стискає мою долоню і веде до води.

Зак із Тарою зникли з поля зору. Можу лише здогадатися, що вони, швидше за все, вирішили з'ясувати стосунки, але зараз вони мене хвилюють найменше. Все, що я бачу, – це вода. Оманливі красиві заспокійливі кольори.

Іду в неї і тіло починає охоплювати паніка. До горла підступає спазм, машинально впиваюся нігтями у шкіру Скайлера.

- Потім оброблятимеш рани, - зі смішком вимовляє він, але я тільки нервово посміхаюся у відповідь. - Гей. Дивись на мене, Олівія. Не думай ні про що. Просто на мене.

Розвертається спиною до озера і, взявши мене за обидві руки, веде вперед.

Дивитись на нього. Це я можу. Очі, які часто мають сірий відтінок, зараз світло-блакитні. В них відбивається озеро, роблячи їх набагато глибше, ніж зазвичай. Ще красивіше. Райдужка у нього незвичайна. Через те, що зіниці зовсім крихітні, у грі різних відтінків синього, потонути можна.

Хапаю ротом повітря, коли відчуваю, що прохолодна вода поступово добирається до моїх колін. Вище. Ще вище. Ми повільно йдемо на глибину. Я ще ніколи не була так далеко від берега. Завжди тільки біля води.

До болю стискаю руки Скайлера, а сама від нього не відводжу погляду.

- Я не зможу, - ледве повертаю губами.

Він заперечливо хитає головою.

- Зможеш, Олівіє. Я в тебе вірю. Коли перестанеш відчувати дно, я буду поряд.

Перестану відчувати дно? Горло таки зводить спазмом. Я сіпаюся назад, але Скайлер знову ривком тягне мене до себе і охоплює долонею талію.

Скайлер

Удар. Вода в поєднанні з електрикою, що атакує нервові закінчення по всьому тілу, створюють потужне замикання, пронизуючи мене до кісток.

Великі перелякані очі впиваються в мене, поки я притискаю Олівію. Тремтячу від страху, беззахисну, але осмілілу настільки, що я й сам не очікував.

Я просто хотів допомогти їй позбавитися ще одного чинника, який її лякає, а зараз егоїстично не можу випустити з рук і навмисно ступаю далі, щоб навіть, якщо їй захотілося втекти, в неї цього не вийшло.

- Скайлере, - шепоче дівчинка, втопивши в моїх плечах нігті.

- Страшно?

- Не знаю.

- Не знаю - це краще, ніж точне так.

А ось мені страшно. Страшно від того, що вона сама того не розуміючи не лише нігтями, мені шкіру випаровує, а сама під неї пробирається. Я хоч і пручаюсь, та тільки погано виходить. Останніми днями гірше, ніж раніше.

Щоразу виявляю слабкість варто їй натякнути на те, що вона хоче провести зі мною час.

Треба відштовхувати, огороджувати себе, а чорта не виходить. Махне своїми довгими віями, і я в програші. Тільки вона цього не розуміє. Тиснеться в мене всім своїм тендітним тілом, а я ледве дихаю.

Стискаю пальці на тонкій талії, поки вона рвано дихає. За кілька міліметрів від мого обличчя. Дивиться на мої губи і свої прикушує. М'які, вологі від води, що на них потрапила. Я б зібрав її з них не роздумуючи.

Нервово ковтаю, розуміючи, що ось-ось може статися катастрофа. Фізіологію не сховаєш, а вона проривається назовні.

- Відпусти мене, - прошу, відсовуючи її від себе.

- З глузду з'їхав? Нізащо! – міцніше охоплює за шию Олівія.

Чорт. Всього на секунду дозволяю собі щосили обійняти її. Вдихаю носом запах її шкіри, відчуваючи як миттєво п'янію. Як мене несе, ноги слабо тримають. Хочеться губами по цій родимці пройтись на плечі, і я дозволяю собі цю слабкість. Торкаюся. Коротко. Частку секунди. Знову удар.

Олівія здригається.

Відсвуюсь.

- Відпусти. Обіцяю тримати! – цього разу вимагаю наполегливіше.

Давай же, відпускай, а то ти сильно здивуєшся моїй «братській» любові.

- Клянешся? – у карих очах паніка, грудна клітина ходором ходить.

- Клянусь.

Як тільки Олівія розслаблює захоплення, відразу розвертаю її до себе спиною.

Полегшено видихаю та обхоплюю під грудьми.

- Ляж на мене, - кажу на вухо, поки вона заціпеніла, тепер уже встромляється нігтями мені в зап'ястя.

- На тебе?

- На мене. Я триматиму тебе, а ти розслабишся і просто ляжеш на воду. Зрозуміла?

Олівія киває, серце б'ється як шалене мені в долоні.

- Ттшшш, лягай. Я поруч.

- Не відпустиш?

- Я ж присягнув.

- Не збрешеш?

- Тобі – ніколи.

- Я не відчуваю дна, - шепоче посинілими губами і натурально тремтить.

- Завжди страшно долати свої страхи, але набагато страшніше це робити самому. Простіше, коли поряд є той, хто втримає. Я втримаю, Олівія! Адже вже тримав? З найпершої зустрічі.

Злякані очі розплющуються, і вона повертає на мене голову.

- Але чому?

Бо зачепила. З перших секунд щось зачепила всередині і ніяк не відчепити, як не намагаюсь.

- Тому що тобі це потрібно, - відповідаю замість того, що роз'їдає мозок.

І Олівія підкоряється. Видихнувши, лягає на воду, відкидаючи на мене голову. На те, щоб розслабитись у неї йде добра хвилина. Але натомість, коли вода нарешті її виштовхує, вона спочатку захоплено охає, а потім починає сміятися.

- У мене виходить, - обхоплює мою шию рукою, наближаючись ближче до обличчя, і обпалює щасливим вигуком, - виходить, Скайлере.

Я теж усміхаюся її безпосередності та радості.

- Учениця з тебе що треба. Швидко вчишся.

Олівія знову сміється, а я залипаю на її посмішці. Такій сліпучій, що в грудях стискується. Вона рідко так усміхається, а дарма. Однією рукою міцно тримаю її як і обіцяв, а другою прибираю з губ кілька прилиплих волосин.

Вона жмуриться і сильніше викручує голову, підставляючи мені обличчя. Між нами лише сантиметр. Один сантиметр, і я відчую смак її губ знову. Хоча я й так його чудово пам'ятаю. Ядерний, гірко-солодкий, манливий. Не дихаю. А від того, що перестає дихати вона і зовсім ледве не божеволію.

Якби я її не знав, поклявся б ще й у тому, що зараз Олівія дивиться на мене з таким самим голодом, як і я на неї.