Глава 34

- Дідусю, - першою вискакую з машини і з ходу опиняюся в міцних обіймах дідуся.

- Привіт, дівчинко моя, - сміється він, цілуючи мене в верхівку. Відстороняє від себе та уважно розглядає. - Ну, ти й вимахала за рік!

- Півтора!

У мене на очі сльози навертаються. Впиваюсь у нього жадібним поглядом, розглядаючи всі ледь помітні зміни. Він майже не змінився. Зморшки тільки трохи глибше стали, а так все такий же, яким я його пам'ятаю - високий, статний, з сивою головою. Але мій дідусь разюче відрізняється від інших. Незважаючи на його вік, він виглядає молодо. У нього приголомшлива посмішка, що обеззброює, і хитринка в очах, яка мені завжди так шалено подобалася. Та й енергія у нього не аби яка! Така, що навіть мій батько не може з ним тягатися.

Боже, як я виявляється сумувала! Міцніше обхоплюю його руками і заглядаю у вічі. У них лише тепло та безмежна ніжність. Ні краплі образи, чи осуду. Хоча я їх і заслуговую.

- Пробач мене! – випалюю, не можу стримати сліз. Втикаюсь йому в груди носом і втягую рідний запах. Від нього, як завжди, пахне свіжим деревом і лосьйоном після гоління. – Я така дурна!

- Ну-ну, ти не дурненька, ти просто ще маленька. Я все розумію. Батьки – це святе, - тріпає він мене по волоссю, але з рук не випускає. Качає з боку в бік, як немовля, а я від цього тільки сильніше реву.

Шморгаю носом, як справжнісінька дитина і навіть у вічі йому дивитися не наважуюсь.

- Ні, - мотаю головою, злившись сама на себе за свій одвічний страх і нерішучість, - я мала не слухати їх. А я, як завжди! Боягузка!

- Так, припиняй, ти в мене не боягузка! Ти моя золота дівчинка, - він ще раз дзвінко цмокає мене в верхівку, а позаду раптом лунає знайоме хмикання.

- Золота дівчинка, - підтверджує Скайлер, нагадуючи, що я тут не одна.

Відхиляюсь від дідуся і обертаюся до хлопця.

- Так мене дідусь називає.

- Не тільки він, - широка брова красномовно повзе вгору, викликаючи в мене усмішку.

- Дідусю, знайомся, це Скайлер. А це мій дідусь, Вільям.

- Скайлер, - уважно оглядає хлопця дідусь, однією рукою все ще притискаючи мене до себе, - чув про тебе. Радий нарешті познайомитися.

Скайлер тисне його простягнуту долоню і ввічливо киває.

- Я теж, Вільяме.

- Як тобі живеться у новій родині?

- Бувало набагато гірше, - чесно відповідає Скайлер, за що одержує задоволену усмішку діда.

Він любить, коли з ним розмовляють нарівні і не приховують того, що відчувають. Він неодноразово говорив мені це.

- Терпіння тобі. Мій син може бути тим ще негідником. Але коли він пішов на такий крок, як усиновлення, значить виправляється.

- Все нормально. Я вдячний йому за можливість провести рік у сім'ї.

- Чому рік? – хмурюся я.

- Тому що потім я поїду до університету.

Університет? Чому я про це не подумала? Опускаю погляд у землю. Адже правда. Після закінчення навчального року я поїду до одного університету, а Скайлер до іншого. І зустрічатимемося ми лише на канікулах або у свята. Різдво, День подяки… Це якщо він не знайде дівчину, і вона не запросить святкувати його до своєї родини. Якій він безперечно віддасть перевагу нашій, адже ми несправжня сім'я йому.

Дивна порожнеча обплутує ребра та стискає їх між собою. Не розумію, чому. Адже він тут ще, а я відчуваю… Що? Тугу? Вже?

- З Днем народження, діду! – голосно вимовляє Зак, вириваючи мене з недоречних роздумів.

- З Днем народження, містере Харте! - приєднується Тара, простягаючи дідусеві коробку з тортом і посміхаючись так широко, як тільки здатна.

- Оооо, мої любі, дякую! - Він обіймає їх по черзі і цілує як і мене, - нарешті ми знову всі разом. Ейдана тільки не вистачає. Як він там?

Хоч дідусь і намагається сховати смуток, очі все одно його видають. Він також, як і мій молодший брат, дуже сумує.

- Все гаразд, - відповідаю я. - Йому тебе не вистачає.

- І мені його! Ну що, ходімо до столу? М'ясо вже готове.

– Барбекю? - Натхненно скрикує Тара.

- А як же!

Вона обожнює, коли дідусь готує м'ясо і готова дияволові душу продати аби з'їсти зайвий шматочок.

Після ситого обіду ми прогуляємося заднім двором. У дідуся дуже затишно. Дерев'яна альтанка, яку він змайстрував сам, надає теплоти та затишку, а трохи неподалік наш улюблений будиночок на дереві, куди ми з Тарою і віддаляємось, щоб нарешті обговорити те, що вона від мене приховувала.

- Ну і? - випитую я її, коли ми нарешті опиняємось наодинці і завалюємося на подушки.

Дідусь не прибрав їх. Мабуть, чекав, коли ми знову приїдемо, тож і підтримував чистоту. Серце боляче стискається. Це улюблене місце Ейдана. Він готовий тут валятись годинами, так само як і ми з Тарою.

- З чого почати? - Зітхає подруга, закидаючи ноги на стіну.

- Хоча б із того разом ви чи ні, бо я не зрозуміла.

- Я й сама не знаю, люба. Він мучить мене. А я – його. Тому що не підпускаю близько, - голос сповнений гіркоти каже більше, ніж її фальшиво усміхнене обличчя.

- А хочеш? Підпустити?

– Дуже. Але це ж Зак. Сама розумієш.

Що ж. Зак славиться своїми пригодами. Поки він був капітаном у школі, я стільки дівчат бачила, які виходили з його спальні, що в якийсь момент з рахунку збилася скільки їх було взагалі.

- Давно він тобі подобається?

Тара раптом починає сміятися.

- Я не знаю, уявляєш. Не розумію, в який момент він перестав бути для мене просто твоїм братом-дурнем і став Зааааком, - вона прохникує букву А і закриває обличчя долонями, - катастрофа просто.

Сідаю, щоб розвести її долоні та зазирнути їй у вічі.

- Будь-якій катастрофі можна запобігти. Якщо вчасно втекти, - кажу і відразу ловлю себе на думці, що раджу їй те, що зробила б сама. Осікаю. Тара не я. Вона ніколи не уникає труднощів. Зітхаю, - Або дозволити їй статися і подивитися, що з цього вийде.

Подруга міцно стискає мої руки.