23

Крижані краплі потрапляють мені на ноги, але зараз я їх не відчуваю. Я горю вся. Від страху, адреналіну, від ненависті. Діра, що дуже часто відкривається всередині мене, зараз непереборних розмірів, тому що я починаю летіти в неї і більше не відчуваю під ногами поверхні. Не знаю, як і коли приземлюсь. Наскільки боляче мені буде, але на льоту підхоплюю МакКоя.

- Вирубай, - помітивши мене, хлопці кивають Мастерсу, але той запитливо згинає брову.

- Чого це? Вона сама напросилася.

- Це дівчина Роя, - пояснює Колін.

Ми часто з цими двома сидимо вдома у Роя. Вони люблять разом пограти в комп'ютерні ігри, тому знають, що до чого. Але Мастерса цей факт не зупиняє.

- Ця? Жартуєш? Він змінив уподобання?

Вода зі шланга вилливається мені на ноги. Штани промокли, кросівки також. Роблю кілька кроків уперед, невідривно дивлячись у безпринципні очі найкращого друга Сандерса.

- Його вподобання у багато разів кращі за твої. Тільки й можеш нападати на тих, хто не в змозі захиститися. Мене теж обіллєш? – вигукую, навмисно провокуючи його.

Мастерс зло посміхається.

- Легко!

- Не треба, - тушкують хлопці поруч, штовхаючи його в плечі, а я не хочу, щоб він теж злякався.

Мені не хочеться цього разу ховатися за спину. Нехай це навіть спина Роя.

– Хочу, щоб ти знав. Такі, як ви, – обводжу їх усіх зневажливим поглядом, – не мають справжніх друзів. Ви завжди будете одні, хоча поряд купа народу. Ви не заслуговуєте на дружбу і любов. А Девід – він не один. І, якщо хочеш і далі знущатися з нього, знай, що матимеш справу зі мною.

Мастерс вибухає сміхом. Для нього мої слова звучать не переконливо, але зараз я сама собі нагадую Халка, готового вирватися будь-якої миті. Як же набридло бути слабкою та беззахисною. І як горить все всередині від усвідомлення, що зараз на нас дивиться щонайменше чверть школи.

Горить і гасне, як тільки потік води зі шланга вдаряє прямо мені в живіт.

- Без проблем, Харте, - перекрикуючи шум води, сміється Мастерс, - і з тобою розберуся.

Я зажмурююсь, хапаючи ротом повітря. Краплі летять мені в обличчя, до рота. Покривають весь одяг, який моментально промокає. Вдихаю, але не встигає пройти й кілька секунд, як усе припиняється.

Я моргаю, намагаючись підготуватися до наступної порції води, але її не слідує.

- Ееее, де вода? - Невдоволено обурюється Мастерс, спрямовуючи на себе дуло шланга, і відразу  йому в обличчя летить струмінь води. - Твою…

Хлопці відскакують, щоб їх не зачепило, а Мастерс відкидає шланг подалі, як небезпечну змію. Стирає з викривленого гримасою злості обличчя воду.

Я сміюся, починаючи відчайдушно тремтіти. Обхоплюю себе руками і повертаюся, щоб зрозуміти хто влаштував йому цей душ, але не встигаю зробити оберт на дев'яносто градусів, як упираюся в широкі груди.

Мені навіть голову піднімати не треба. Я знаю, хто це. Впізнаю рвані пацьорки на футболці і слова латинською.

- І зі мною давай розберися, - вимовляє ліниво Скайлер.

Я все ж таки піднімаю погляд. Підборіддя тремтить, зуби стукають один об один, але це ніщо в порівнянні з тим невимовним морозом, що походить від Скайлера.

Він проходить повз, навіть не глянувши на мене, засовує руки в кишені і стає навпроти хлопців.

- Ти хто взагалі такий? – гаркає Мастерс.

- А ти розберися і дізнаєшся, - закидає голову назад, відкрито демонструючи впевненість у кожному своєму слові.

Від нього задушлива енергетика виходить. Я відчуваю її навіть на відстані. Хвиля потужної сили. Ця розслаблена поза, зухвало схилена набік голова. Але в цій розслабленості більше загрози, ніж у стиснутих кулаках Мастерса. Тому що від Мастерса відомо чого чекати, а від Скайлера - ні.

Навколо нагнітається тиша. Народ замовкає, а ті, хто сміявся, більше не видають жодного звуку. Все ніби завмерло в очікуванні.

- Олівія, - розрізає надутий міхур голос Роя.

Обертаюся, бачачи, як він спішно прямує до мене.

- Ти в своєму розумі? – кричить він Мастерсу. - Ти як? - А це вже мені.

- Нормально, - відповідаю, не відводячи погляд від хлопців, які все ще дивляться один на одного.

- Ідіот, - випльовує Рой і, оглянувши мене з ніг до голови, прямує до своїх друзів. - Тобі не сказали, що це моя дівчина?

Мастерс неохоче відводить погляд від Скайлера.

- Сказали, - видавлює крізь зуби.

- І? Що не зрозумілого?

- Вілсон та інші до мене в кабінет. Живо. - Голос директора придушує всіх відразу.

Рой обертається, метнувши в хлопців гнівний погляд.

– Чули, що директор сказав? Пішли! - киває їм і чекає, поки ті неохоче поплетуть у бік директора, що чекає на сходах. - Олівія, ти точно нормально? – підходить до мене, вдивляючись у вічі.

Я вже натурально трясусь. Мокра тканина – добрий провідник для холодного повітря, я це відчуваю кожною клітиною.

- Так.

- Зачекаєш на мене? Я відвезу тебе додому.

- Боюся, поки чекатиму - замерзну остаточно.

- Чорт.

- Вілсоне, я що сказав? — вибагливо повторює директор, змушуючи Роя зірватися з місця і побігти до нього.

— Я щось придумаю, — кричить Рой, поки я міцніше обхоплюю себе руками.

Мені терміново треба переодягтися. Було б у що.

- Ого, Лів, - ошелешено підбігає до мене Тара, знімаючи на ходу свою вітровку і накидаючи її на мене. - З глузду з'їхала?

- Я дивлюся, тобі подобається мокнути, - лунає зовсім поряд трохи глузливим голосом.

Різко обертаюся. Погляд сіро-блакитних очей спрямований прямо на мене, і я вперше за довгий час не бачу в ньому засудження чи зневаги.

- Це моє улюблене заняття, - примружуюся у відповідь, на що отримую ледь помітну усмішку.

Посміхається і він. В мені все ще вирує адреналін після пережитого, але я вижила. Я, чорт забирай, вижила після такої відкритої конфронтації. Стою тут із руками та ногами. Нічого не трапилося. Небо не впало. Земля під ногами не розверзлася. А дірка, в яку я летіла, вже не здається такою глибокою та страшною.