20

- Я сьогодні їду з тобою, - застрибую в машину до Зака ​​саме тоді, коли він заводить двигун.

Брат здивовано оглядає мене. Я не їздила з ним більше тижня, але сьогодні проводити час віч-на-віч зі Скайлером у мене немає жодного бажання.

Бачити його не можу.

- Що трапилося? - вигинає запитально брову Зак, але з місця від'їжджає.

Звичним рухом викручує кермо, а я помічаю, що кісточки на його руці збиті в м'ясо. Рани старі, вже затягнулися і вкрилися кіркою, на краях навіть відпадають.

- Зак, ти знову бився з кимось? – втомлено видихаю.

Цей неврівноважений постійно лізе у бійки, я втомилася вже рахувати скільки разів батькові доводилося червоніти за нього в школі перед директором. І ось в університеті те саме, хоча мав би вже перерости той вік.

Брат невиразно веде плечима.

- Ти ж мене знаєш, сістер. Мені буває нудно.

- Ти невиправний.

- Я унікальний, - хитро підморгує і запитливо підкидає підборіддя. - Ти не відповіла, чому зі мною їдеш? Цей жебрак тебе образив?

- Чому він мав мене ображати? - фиркаю, а насправді відчуваю, як нутрощі знову зводить після вчорашньої розмови. І ні, він не скривдив мене. Просто сказав правду. Правду, яку я навіть сама приховую від себе. – Просто мені сьогодні раніше треба бути у школі. Перевірити з дівчатами наш спільний проєкт, - нахабно брешу, відвертаючись до вікна.

Відчуваю недовірливий погляд Зака.

- Точно? Лів, якщо щось не так, ти скажи. Я з ним миттю розберуся, він навіть дихати у твою сторону побоїться.

Наївний. На мить замислююся – якби ці двоє зчепилися, хто б з них мав перевагу? Зак трохи вищий, займався раніше довгий час карате, та й у бійках явно не новачок. А Скайлер – Скайлер міцніший, збитіший, і має чималий досвід життя в інтернаті.

Навіть я не можу так відразу сказати, хто б із них виявився сильнішим.

- Лів? – гукає брат.

- Так, точно. Він ні до чого. Та й по тобі я скучила. Ти вічно десь пропадаєш, навіть не вечеряєш із нами, - міняю тему, щоб брат не дай Бог не зациклився. З нього станеться.

- Тобі час звикати, що я виріс, Ліві, - засранець тріпає мене по волоссю, як маленьку дитину, - та й у тебе напевно занять додалося. Мама сказала ти взяла додаткові.

Відводжу погляд і відкидаюсь на сидінні.

– Не взяла. Я збрехала їй.

- Опа. Чому?

Виненно зітхаю.

- Я не подужаю все. І так стільки всього навалилося, що я не встигаю дихати. Довелося матері сказати, що взяла додатковий курс, але насправді це не так.

- Ах ти брехушка, - сміється Зак, - але я б на твоєму місці їй прямо сказав. Рано чи пізно вона все одно дізнається.

Збиваюся в грудку і приречено киваю.

– Знаю. Але нехай це буде пізно.

Ти слабкачка, Олівіє! Жалюгідна і безхребетна!» вихором проноситься у мене в голові, змушуючи втиснутись у сидіння ще сильніше.

Так, я боюся сказати мамі правду. Боюся, бо якщо вона дізнається, то змусить зайнятися цим курсом. Сама все вирішить, як і завжди, а мені доведеться миритись. А що я ще можу зробити? Вона моя мати. Я не можу їй протистояти. Не вмію. Щоразу, коли намагаюся, опиняюся в програші, то вже краще я збрешу, ніж знову виконуватиму те, що вона скаже.

Зак ось завжди каже батькам, що його не влаштовує і частіше ці його зізнання закінчуються скандалом, гупанням дверей і з'ясуванням стосунків. А я цього не хочу. Я не така людина.

"Виберись зі свого панцира".

Та йди ти знаєш куди? Подумки посилаю Скайлера разом з його огидними звинуваченнями куди подалі.

У їдальні тепер він із хлопцями займає інші місця. Не знаю чому вони відокремилися від нашої компанії. Судячи з погляду Сибілли, їй це теж невтямки. Дівчина цілий день тільки й робить, що транслює ненависть у його бік.

Але мені що? Якщо вони щось не поділили, це зовсім не мої проблеми.

- Сьогодні підеш зі мною до хлопців? - Рой обіймає мене за плечі, притягуючи до себе.

- Так.

- Сьогодні прогін, - вставляє власні п'ять копійок Аллен таким тоном, наче я забула про коронацію королеви, а не про тренування.

Я так і не пішла з команди. Хочу довести їй, що я здатна набагато більше. Їй та іншим дівчатам.

- Я знаю, - киваю їй, - встигну. Хоча почекай, - раптом згадую, що збиралася зайти до Тари. Обертаюся до Роя, - я сьогодні до Тари. Хочу її відвідати.

- Домовилися. Потім приїдеш?

- Не можу сказати. Дивитимуся за часом. Ще уроки треба зробити.

Мій розуміючий це хлопець зітхає, але не сперечається. Дні справді дуже насичені останнім часом. Ми з ним встигаємо погуляти хіба що або посидіти у його друзів, пограти у відеоігри. Друге ми робимо частіше, ніж перше. І хоча мені подобається проводити час у його друзів, іноді з'являється бажання просто сходити удвох у кіно або банально посидіти у нього в машині та побалакати.

Після школи я, як і збиралася, вирушаю до Тари. Набравши в магазині її улюблених полуничних маршмеллоу, купую нам два літри Кока-Коли та дзвоню у двері. Вирішила не набирати їй заздалегідь, бо знову говоритиме, щоб я не приїжджала, а мені слова Скайлера не дають спокою.

- Лів? - лунає з динаміка.

Дивлюся прямо в камеру на вході в під'їзд і піднімаю пакет із солодощами.

- Відкривай. Я прийшла тебе лікувати.

На секунду повисає тиша і мені навіть здається, що Тара поклала слухавку, але потім слідує розгублений голос подруги:

- Лів, зараз не найкращий момент, правда.

Мені не подобається, що вона намагається мене позбутися. За цілий рік дружби це вперше.

- Таро, в чому річ? Я тебе чимось образила? Будь ласка, скажи мені, нічого не розумію.

Голосний видих шелестить у динаміці, а потім лунає трель, що знаменує про те, що двері відчинені.

Входжу, піднімаюся на ліфті, а у самої по тілу хвилі тривоги розходяться. Що таке відбувається, про що в курсі Скайлер, але не в курсі я?

Реальність виявляється набагато жахливішою, ніж я взагалі могла собі уявити.