14

Наскільки можу, впевнено рухаюся у бік басейну. Народ волає, танцює, бризкається піною, що летить з апарату і заповнює басейн.

З другого боку я бачу Роя і міцно стискаю кулаки.

Не здумай робити ноги, Олівія! Він зробив свій крок, тепер ти!

Праворуч починають жартома битися хлопці, і я, щоб не потрапити під їхню гарячу руку, відступаю до басейну. Спроба обійти їх увінчується провалом. Один із них штовхає іншого. Той не утримавшись, летить у мій бік і зіштовхує прямісінько в басейн.

Перед очима все життя проноситься.

Секунда і я опиняюся у воді. Не встигаю збагнути, як вона затікає в ніс, очі, вуха. Холодною анакондою огортає тіло і починає душити у своїх пекельних обіймах.

Паніка накидає тугу петлю на горло, стискаючи його з такою силою, що мене паралізує.

Починаю відчайдушно борсатися, намагаючись зробити такий необхідний ковток повітря. Зверху долинає п'яний сміх, відлуння музики, гучні балачки.

- Допоможіть, - хриплю, як мені здається, голосно, але ніхто не звертає уваги.

Очі починають пекти, горло зводить від хлорованої води, в носі щипає.

Глибина басейну тягне мене вниз. Роблю вдих, ляскаючи по поверхні води долонями, щоб хоч якось утриматися на поверхні, але нічого не виходить. Вона тягне мене на глибину. Туди, де я була колись була маленькою.

Страх, пережитий тоді, наздоганяє та посилює цей, перемішаний зі звуками байдужості згори.

Напевно, їм здається, що я приколююсь, бо ніхто нічого не робить. Ідіоти, що зіштовхнули мене, на всю сміються, а я раптом розумію, що їхні обличчя будуть останніми, що я побачу перед смертю.

Легені починають горіти, вода знову заповнює ніздрі. Гарячково обертаюсь, але через піну, якою наповнений басейн, не бачу нікого поряд. Зовсім нікого. Навколо темрява народу, але ніхто не реагує. Я кричу, але всі глухі. Музика глушить будь-який звук.

У горлі булькає від води, що потрапляє до рота. Ридання рвуться з грудей, коли я знову опиняюся під водою. Намагаюся тримати повітря, але воно залишає легені величезними бульбашками. Повертаюся з боку в бік, сподіваючись побачити хоча б когось. А потім у якусь секунду просто під товщею водою розрізняю Скайлера, що наближається до мене. Серце сіпається. Я дивлюся на нього на всі очі і простягаю до нього руки, майже задихаючись. Наблизившись, він хапає мене за талію і різко вириває з кайданів тяжкості, яка майже затягла мене на дно.

- Скайлере, - вдихаю рятівне повітря, міцно чіпляючись за його плечі, і дико боячись, що він випадково відпустить мене і я залишуся без нього, без моєї опори.

- Тихо, - каже він, тягнучи мене до бортика, - Ставай, тут східці.

Мотаю головою, не в змозі відпустити його. Здається, коли він зникне, я знову піду на дно. Тому втискаюсь у нього всім тілом. Вдихаю запах його шкіри, міцно обійнявши за шию і відчуваю, як по щоках течуть сльози. Він такий великий, міцний, як рятувальний круг, що не дозволяє піти на дно. Не відпущу!

- Олівія, - вибагливий голос кличе мене, і я крізь сльози знаходжу його напружене обличчя, - я тримаю тебе. Стань на ноги.

Мені дуже страшно, не хочу, але все ж таки випрямляю ноги і нарешті відчуваю під ступнями рятівну поверхню.

- Що трапилося? – схвильовано лунає зверху.

Не проходить і секунди, як мене хапають і витягають із рук Скайлера.

- Лів, ти впала? — питає Рой, тривожно оглядаючи моє обличчя.

Але я навіть відповісти нічого не в змозі. Я вся тремчу, серце важко б'ється об ребра, зуби стукають один об одний.

- Декому треба менше пити, - сталеві нотки в голосі Скайлера змушують мене глянути на нього.

Запеклий погляд спрямований на хлопців, через яких я впала. З волосся у нього стікає вода, одяг наскрізь промок, але він ніби не помічає цього. Здається, готовий накинутися зараз на них та розірвати

Саме це читається в потемнілих очах, і я несвідомо простягаю до нього руку. Сама не розумію, що творю. Тисну довгі пальці.

Він урятував мене. Єдиний помітив, що я не жартую, що мені справді погано.

Скайлер опускає погляд на мою руку, що міцно стискає його, а потім дивиться мені в очі.

- Я з вами розберуся, - гаркає ззаду Рой і обхоплює мене руками, - Сибе, дай сухий одяг.

Я чую його слова десь на підкірці, а сама не можу перестати дивитись на Скайлера. Щось дивне твориться в грудях, незрозуміле. Начебто легені заповнює тягучою субстанцією і тисне на них. Сильніше. Ще сильніше. Світиться. Палить. Закипає.

Так само, як тоді – в моєму сні. Коли ні дихати, ні думати неможливо було.

- Ходімо, переодягнешся, Лів, - каже вже Сібіла, і я відчуваю як мене тягнуть убік.

- Ти в порядку? — питає Рой, обережно відтягуючи мене убік.

Я все ще тримаю пальці Скайлера, роблячи перший крок. Почуваюся, як там у басейні, – не можу відпустити. Він тримає у відповідь. Крок далі, пальці ковзають один про одного, ще далі, і нарешті роз'єднуються.

Скайлер іншою рукою прибирає мокре волосся назад, поки я намагаюся зрозуміти, що зі мною. Що за дивний тиск усередині? Чому я почуваюся так незрозуміло?

- Лів, ти в нормі? – стривожений голос Роя змушує відвернутись і поглянути на нього.

Тільки зараз розумію, що всі дивляться на нас. На задньому фоні Сібіла кричить на хлопців, а Рой обіймає мене.

Рой. Мене. Обіймає.

- Так, - повільно киваю і обертаюся назад.

Скайлер так і стоїть на тому самому місці, дивлячись прямо на мене.

Слабко посміхаюся йому і зіщулившись, відвертаюся.

- Лів, вони кретини. Я з ними розберуся, — обіцяє Рой злісно, ​​— давай ти переодягнешся. Якщо хочеш, я відвезу тебе додому.

Все, начебто відбувається не зі мною і не зараз. Здається, я залишилася там у басейні. Тільки не розумію чому. Банально зібрати думки не виходить.

– Хочу. Дякую. - Відповідаю на автоматі.

Заходячи в будинок, знову навіщось обертаюсь, але Скайлера вже немає.