Давай вірити у казки...

   Час вічний. Правильний. Шалений. Жорстокий. Оманливий. Розколотий на секунди, хвилини, години – але цілий. Він зачарований. У найкращі хвилини час швидкоплинний, у гірші ж тягнеться, подібно до солодких ірисок. З гірким присмаком болю.

   Цю історію розповів час. Її шепотіли трави в полуденну спеку. Її співав вітер у закутках минулого. Її мелодію грав дощ. Тому що вона є прикладом того, що час може все. Рушити та будувати заново, розкидати і збирати знову, міняти. А ще він може поєднувати людей. Бо так треба. Хід часу змінити не можливо.

   Ця історія від початку була помилкою. Лише ілюзія, де бажане приймали за дійсне. Але, можливо, саме в цьому обмані вони знайшли себе. Бо брехня, особливо подвійна, найчастіше виявляється правдою.

   Все почалося звичайним осіннім днем, коли червоно-жовтий лист відірвався від клена і, підганяючи вітром, на мить зміг зазирнути у вікно спальні дівчат старшого курсу.

***

   Темрява... Вугільна чорна порожнеча. Але що ж це? Світло? Яскраві спалахи... Іди до них. У них порятунок. Доторкнися рукою до обпалюючих потоків, віддайся їм. Ти чуєш? Голос… Тихий, м'який. Він огортає, змушує забути про все.

Ти моя…

 - Ні... Не хочу... Не буду... - дівчина поверталася у своєму ліжку ніби в маренні.

 - Марісо, прокинься, - намагалася розбудити її подруга.

 - Що? Пенелопа, де я?

 - То був поганий сон. Забудь. Ти в академії, заспокойся.

 - Скільки зараз часу?

 - Ще дуже рано, спи.

 Але ні... Варто заплющити очі, і ти знову чуєш цей голос.

   Сліпо, вже давно вивченим за шість років маршрутом Маріса безшумно пройшла у ванну кімнату. Декілька свічок відразу ж спалахнули. Крок до дзеркала. Налякані карі очі, в них на мить з'явилися червоні іскорки. Але ти не помічаєш цього, золотисте волосся розпатлане ще сильніше, ніж зазвичай. Світла шкіра, в полум'ї свічок здається ще білішою. Ну що ж ти, адже це всього лише сон. Але тобі вже не заснути… Бризки холодної води розсіюють туман, що стелиться перед очима, але не можуть очистити душу…

   Тільки п'ять годин ранку. На горизонті повільно спалахує небо, золотисто-рожеві язики полум'я проганяють зірки, що давно вже померли. Усі сплять, знаходячи у своїх снах істину. Але не ти... Маріса повільно опускається на ліжко, натягує ковдру, яка не може зігріти тіло, що тремтить. Чому так холодно, так страшно? Вперше у житті ти не можеш відповісти на запитання.

   Близько години Маріса поверталася, намагаючись заснути. Але марно... Вона сідає на ліжко, опустивши ноги на холодну підлогу. Дивно, але тепер холод здається приємним. Як там говорили на лекціях? Іноді, щоб заспокоїтися, досить просто дихати. Дихай, дівчинка, дихай. І страхи підуть, поступившись місцем спокою і впевненості. Вдих-видих. Не думай про голос. Вдих-видих. Це просто сон… Вдих-видих. Все. Тепер нормально. Час розпочинати новий день.

***

   Вітальня вже була заповнена студентами. Сонячні промені, проходячи через вітражі вікон, відбиваються на підлозі та стінах химерними фігурами. Подібно до живих істот, вони розсіюються по кімнаті, наповнюючи залу краплями золота і бризками світла. Немає місця темряві. Принаймні тут… У цій реальності.

   Зак і Шон уже сидять у улюблених кріслах, про щось жваво сперечаючись. Помітивши подругу, обоє замовкли і посміхнулися.

 - Дайте я спробую вгадати. Чергові змагання? - від нічної події не лишилося й сліду. Не зовсім звичайний ранок обіцяв перейти у звичайнісінький день.

 - Марісо, ти стала ясновидячою? Ти вмієш читати думки? Зак, я починаю боятися її, - як завжди веселий Шон. Ні, таки їй здається, що його виховували чудові брати, а не батьки.

 - Ідемо краще снідати. Сьогодні на першій парі будемо проходити якийсь новий рецепт зілля, тому треба ґрунтовно підкріпитися.

 - Зак, ти страшенно правий.

 - Щодо дуже складного рецепту? – обережно запитала Маріса. Шон шанобливо поставився до цього? Ні, день буде явно незвичайним.

 - Звісно, ​​ні. Потрібно просто ґрунтовно підкріпиться. Вперед, друже, ударимо по омлету та ранковим булочкам, - схопивши Зака, він потягнув його до виходу.

   Марісі нічого не залишалося, як піти за ними. Не помічаючи темряви, що стелилася за нею.

Обернися...

   Великий обідній зал як завжди зустрів їх сотнею голосів і веселим сміхом. Сівши на своє звичайне місце, Маріса посміхнулася. Ось Джинна сонно колупає в тарілці, Ніл ненароком розлив морквяний сік на форму дівчинки, що сидить поруч і, відчайдушно червоніючи, тепер витирає пляму серветкою. Ліна мрійливо дивиться на стелю. Маркус, студент ворожого факультету, дивився на свою тарілку, спираючись на лікті і закривши долонями вуха. Ах так, це Періс знову розповідає йому якусь плітку. Найзліший і найнебезпечніший декан нашої академії барабанить пальцями по столу, дивлячись з-під пасм, що впали на лоба, на свій факультет. Все як завжди, хоча…

 - Зак, а де директор?

 - Він поїхав. У справах академії та з якогось завдання магічної ради. Ходять чутки, що найнебезпечнішого мага цього світу, Вольдемара, бачили десь поблизу…

 - Марісо, що з тобою? Ти вся раптом зблідла. Це просто чутки, нічого більше.

 - Нічого, Шоне. Все гаразд.

Чому ти не розповіла їм про свій сон? Чому?

 - Марісо, з тобою точно все нормально? Подивися на мене.

 - Подивилася. Тобі легше?

 - Твої очі... Вони раптом стали червоними, а тепер знову карими. Ти знову читала до ранку? Марісо, так не можна.

 - Так, я читала. Зак, перестань, тобі не йде роль матусі. Зі мною все нормально.

 - Як знаєш…

   Дякую, що сам відповів на своє запитання...

Що це зі мною? Скоро ти дізнаєшся. Скоро…

 - Отже, ми сьогодні готуємо одну із найскладніших настійок. Зілля Часу. Якщо ви приготуєте його правильно, побачите кілька фрагментів зі свого майбутнього. Рецепт на дошці, все потрібне у вас на партах. У вас два урока, починайте. Я повернуся за півтори години.