Розділ ІІ. Залицяльник Поверхом Вище або Німа Мова.

Ми з тіткою перелякано сиділи і дивилися одна на одну.

— Ти завела кота? — від страху запитала я жестами.

— Ти з глузду з'їхала? Який кіт? — перепитала тітка, а я лише те й робила, що сиділа і злякано кліпала, думаючи хто б це мій вдертися у наш особистий простір на такій висоті.

— Сонце, залишись тут, а я піду гляну, що там таке і це не обговорюється! — наказала тітка, а я вирішила послухатись, бо якщо вона так вирішила, то змінити її думку абсолютно неможливо.

— Це знову ти! Ну годі вже залазити сюди кожного тижня, романтик-невдаха! — почула я крик з кухні, — Тобі на вікно вище потрібно, Василю! От же ж бовдур! Щоб більше це не повторювалося!

Я вирішила піти подивитися, що це за такий романтик-невдаха? Зрозуміла одне – цей Василь уже не вперше вдерся у нашу квартиру.

— Софіє, все гаразд, можеш повернутися, — сказала тітка, побачивши мене, — Я проведу нашого неочікуваного гостя і приєднаюсь.

От тільки я розвернулась і зробила декілька кроків, тітка почала репетувати, бо цей, як я чула, Василь, як я зрозуміла, подумав, що та виштовхає його у вікно. Не звертаючи уваги на їхні суперечки, я пішла до себе в кімнату. Через хвилини зо три-чотири до мене зайшла тітка.

— Чому не почекала на мене?

— Я втомилася, а що це за чоловік? — поцікавилась я.

— Ах, та це ж Вася, залицяльник Марії Вікторівни, що живе поверхом вище. Він вже четвертий раз вікно плутає, але я вже майже звикла і ти не бійся його, він цілком безпечний чолов'яга.

— Чому ти не розповідала раніше? І взагалі, як він видряпався на дванадцятий поверх?

— А навіщо це тобі? Я не хотіла тебе лякати чи, може, хвилювати. Та й він не дряпався, його підняли на тій штуці, емм, постійно забуваю як вона називається, але не в цьому суть. Ти мені краще про того свого друга розкажи, — почала вимагати тітка Василина.

— Я познайомилась із ним сьогодні в парку, коли бігала. —тьотя двозначно глянула на мене і я поспішила додати, — При дуже не хорошій ситуації, але він хороша людина, тому не переживай. Тобі о котрій годині вставати?

— О шостій ранку, а ти тему не переводь, дорогенька! Як ви погуляли? — зрозуміла мою цікавість єдина рідна на цьому світі душа. Хоча мені дійсно хотілося попрощатись із тіткою перед відльотом. Невідомо коли вона повернеться, а я дуже сумуватиму.

— Ми сходили у кафе, а тоді прогулялись трішки, а пізніше покатались його автівкою і вже тоді Марк відвіз мене додому. До речі, він живе недалеко, а можна його завтра на каву запросити?

— Тепер ця квартира у твоєму розпорядженні, можеш мене не питати, але якщо тобі цікава моя думка, то можеш запросити його на фільм, — по-доброму відповіла тітонька.

— Вже пізно, поспиш зі мною? — так, я хочу востаннє поспати із суворою бізнес-леді, але водночас із прекрасною тіткою.

Вона мовчки кивнула і я вкотре заснула в теплих обіймах. Коли я так засинаю, кошмари мені сняться рідко, а на цей раз навіть сліду їхнього не було. Мені снилась якась незрозуміла кімната з повітряними кульками та тортом, але деталей я не пам'ятаю.

На ранок я прокинулась від дзвінка у двері. Напевно, знову адвокат.

— Софіє, відчини, будь ласка, я вже майже зібралася! — крикнула тітка із дверей своєї кімнати. На годиннику тільки пів на сьому, а отже в мене дуже мало часу щоб зібратися, а пані Василина розбудити мене не додумалась. На хвильку я встигла образитись, але відразу відкинула всі образи, бо прекрасно розумію, що вона турбується.

— Доброго ранку, Софіє Вікторівно! Василина Ігорівна готова? Ці документи вам треба підписати до вівторка, а ці до п'ятниці. — привітався адвокат і знову поліз зі своїми справами.

— Михайле Івановичу, у нас ще ціла година. Нехай дівчинка збереться і попрощається зі мною, як годиться. — втрутилася тітка, а я миттю побігла у ванну кімнату приводити себе у порядок. Після, вдягнула чорний спортивний костюм і взула білі кеди, волосся залишила розпущеним, зробила легкий макіяж та взяла чорну кепку. Готова!

— Софіє, ти якраз вчасно, ходімо, — сказала тітка.

Ліфт, машина, аеропорт... 

З тіткою я попрощалась на диво спокійно, без зайвих сліз та плачів. Ми домовились постійно зідзвонюватися та не забувати одна про одну. 

Тьотя Василина полетіла від мене на пів року, якщо не на довше, але я доросла і мені потрібно навчитися жити самій. А що? Готувати я вмію, прибирати для мене теж не є великою проблемою, пральна машина удома є, на роботі я буду під наглядом Михайла Івановича, та ще й другом вчора обзавелась.

Адвокат підвіз мене до парку, бо мені захотілося прогулятися. І от йду я собі спокійно і за метрів сто до під'їзду чую, що хтось завзято кричить моє ім'я, та так кричить, що майже з кожного вікна стирчало по голові, як мінімум, а з квартири Олексія Павловича виглядало сім голів його онуків. Цей дідусь дуже приємний чоловік, живе поверхом нижче і мені неодноразово випадала нагода погратися з його непосидами, бо батьки їхні у постійних довготривалих відрядженнях. Малі класні та талановиті, але хто ж це мене так завзято кличе? Варіантів небагато, звісно ж це Марк, бо більше нікому, йому навіть котрась із бабусь, що живуть на найнижчих поверхах підказувала співати серенаду. Саме тоді парубок, вдягнений у джинси, худі, джинсову куртку та кроси, помітив мене і це мене дуже врятувало. Цей вчорашній герой-шибайголова притягнув під під'їзд величезну колонку та мікрофон. От дурник!

—Привіт, Софіє! Вибач, що так прославив тебе, я не спеціально! Просто не знав номер квартири і твого номера телефону у мене теж не було, а сьогодні мені захотілося зустрітися, — почав виправдовуватись мій новоспечений друзяка і затягували все те, що притягнув, назад у авто, — Прогуляємось?

— Привіт! Ну ти й бовдур! Але вибачення приймаються, бо ти з'явився дуже вчасно, ходімо до мене, бо ці погляди мене вбивають!

Ми піднялись до мене в квартиру, а у ліфті бідолашний і слова не промовив, дивно навіть, Марк мовчить. Де таке написано? Він ж балакучий, нібито...