Розділ І. Мій День Народження або Болючі Спогади.

07:15
Я прокидаюся від чергового кошмару. Сьогодні мені виповнюється 20, але я ненавиджу цей день. Так, як би це не звучало, але я ненавиджу свій день народження. Щоб уникнути думок про нього, я приймаю холодний душ, вдягаю чорний спортивний костюм і такого ж кольору кросівки, роблю свій улюблений зелений чай та йду в парк на пробіжку. Хочеться крикнути тітоньці «Я пішла!» чи «Бувай!», але шкода її будити, та й сенсу немає, всеодно ж не скажу.

Що ж, Софіє, тобі не звикати. 


Цей ранок нічим не відрізнявся від своїх попередників до того моменту, коли я взялася за роль героїні. 

Досить мила бабуся вигулювала свого Йоркширського тер'єра, а якийсь шибайголова вирвав прямо з її рук сумку. Бідолашна кричала на весь парк, але народу у таку годину тут не багато. Не знаю чому, але я кинулася за тим злодієм. Аж самій з себе дивно. 

Похапцем на мові жестів я сказала їй, щоб вона почекала, але навряд чи та зрозуміла. 
Я майже його наздогнала, ще один поворот і там глухий кут. Дідько, а що ж я з ним робитиму? О, ні! Софіє, ти божевільна! Та байдуже, головне повернути вкрадену річ! Імпровізація ще ніколи мене не підводила... Раніше не підводила. 
Бідолашний захекався та, побачивши, що він у пастці, зупинився. Що? Зупинився? Та ще й сумку простягнув! От дурень! 

— Ось, візьми! Я нічого тобі не зроблю! Не бійся! — промовив парубок.

Я вже хотіла відповісти, але голос зрадливо зник, давно зник, але я чомусь і досі не позбулася звички намагатися щось сказати. Напевно, як каже моя тітка, це через мій характер. Вперта і цілеспрямована. Але, що мені з тієї цілеспрямованості? Нічого, зовсім. 
Мовою жестів я сказала, що не боюсь його, бо він виглядає цілком безпечним. Ех, і як я це зрозуміла, якщо він у масці та капюшоні. Та й вдягнутий, наче злочинець. Говорила я це значно повільніше, ніж удома з тіткою, але на диво злодюжка мене зрозумів.

— Ти німа? — випалив він і одразу зніяковів, — Вибач, я не хотів образити тебе!

А у нього приємний голос. Я відповідала тим самим способом, що і раніше.
Хлопець зняв капюшон, під яким ховав своє темне каштанове та кучеряве волосся. Кучеряве... Як у Сашки... Ні! Припини згадувати минуле! От дідько, я занадто довго мовчу і витріщаюся на нього.

— Так, я розумію мову жестів і краще тобі не дивуватися. Візьми і поверни сумку тій жіночці. 

Я спитала, чому він це зробив, але чіткої відповіді я так і не почула.

— Я Марк! Ми не надто близькі, щоб я тобі розказував, але це можна виправити!

Зрозумівши його наміри, я швидко вихопила сумку і побігла назад у парк з надією застати ту пані на котрісь із лавочок. Та злодюжка мене наздогнав.

— Стій! Ти не так зрозуміла! Я просто хотів познайомитись! 

— Вибач, але це місце дуже невдале для знайомства! — показала я, — А ситуація, так взагалі! — продовжила я і вказала на маску, що закривала половину його обличчя, окрім темних, як ніч, очей та широких брів.

— Я цілком розумію тебе, але давай розпочнемо з початку, - парубок зняв маску і я побачила доволі привабливого юнака, що всміхався на всі тридцять два, - У тому кафе, що у центрі міста, о пів на другу дня. Домовились?

— Я подумаю! А тобі варто подякувати, що я не відвела тебе у відділок! 

— Я вельми вдячний вам, Чемпіонко! Чекатиму з нетерпінням!

Продовжувати ту безглузду розмову я не хотіла, та й взагалі навіщо мені йти на зустріч з якимось злодієм із парку? Зненацька, як для нього, так і для себе, показала поганцю фак та втекла куди подалі. Повернулась в парк і, Хвала Небесам, та жіночка таки залишилася чекати на мене. Собачка, побачивши мене, почала привітно гавкати, завдяки чому її господарка помітила мене.

— Люба, ти таки наздогнала злодія! Боже, як я тобі вдячна! Ти мене врятувала! Там усе, ключі від квартири, паспорт, гаманець. Спасибі, тобі! Мене звати Маргарита Володимирівна, доречі, а тебе як? — подякувавши запитала жіночка.

— Софія! Не треба мені дякувати,так вчинив би кожен на моєму місці.

— Що це означає? Вибач, але я тебе не розумію, ти не говориш? — у відповідь їй я лише похитала головою, — Бідолашне дитя! Така хороша людина, добра, красива, а так мучишся! — розчулилася Маргарита Володимирівна, але продовжити їй не дав адвокат моєї тітки.

— Софіє Вікторівно, чому ви тут самі? Хто ця жінка? — спитав він.

— Все нормально, я просто їй допомогла, поясніть їй ситуацію зі мною, але без подробиць, будь ласка! — попросила я, на що Михайло Іванович кивнув та прийнявся пояснювати чому я не розмовляю і відмовився від мого імені від походу додому до тієї пані. Жінка вона хороша, я це якось відчуваю, але я не можу поговорити з нею, якщо піду до неї, то буде ніяково нам обом.

— Спасибі за розуміння, пані Маргарито! Ми вже, напевно, підемо, бо є ще деякі справи. До побачення! — попрощався за двох адвокат. Ми розвернулись та пішли в сторону мого будинку. У голові чомусь запаморочилося, але казати йому про це я не збираюся, не вистачало щоб тітка дізналася. Не хочу її хвилювати. Добре, що у будинку є ліфт, бо на дванадцятий поверх пішки я б не дойшла. 

— То чому ви тут? В компанії щось трапилося? Чи в тітки проблеми?

— У Василини Ігорівни все гаразд. Я тут з приводу акцій компанії, але вам немає чого хвилюватися! 

Продовжувати розпитувати адвоката сенсу не було, він й так не розколеться, я його з дитинства знаю, але впевнена, що тітка зі мною поділиться.

— Василино Ігорівно! Я приїхав, як і обіцяв! Ще й молоду пані провів додому, — на його голос вийшла тітка, а трохи сивуватий чоловік помітно зніяковів, побачивши мою тьотю Васю у халаті та з бігуді на голові, — Вибачте, що застав вас у такому вигляді! — Ага, ще б ти вибачався, он як почервонів, та й тітка теж хороша, знала ж, що адвокат повинен приїхати, а ще мене манерам вчить.

— Та що ви! Це ви мене вибачте! Я думала, що ви пізніше приїдете, дайте мені двадцять хвилин, я приведу себе з порядок і поговоримо! 

Рівно за двадцять хвилин тітка вийшла у вітальню «при параді». Про її пунктуальність знають усі знайомі та друзі, хоча їх у неї не багато.

Я думала, що розмовлятимуть вони, як зазвичай, наодинці, але не сьогодні. Що ж це за день такий? Усе йде коту під хвіст! 

— Софіє, сьогодні тобі виповнилося вже двадцять і ти повинна зрозуміти, що мусиш на деякий час очолити компанію, бо мені потрібно до Миколи. Зараз я тобі таки мушу зізнатися, що твій дядько хворий і за ним потрібно доглядати, — розпочала тітонька, — Зі всіма справами тут тобі допомагатиме Михайло Іванович.

— Це справді так, я підготував відповідні документи і вам потрібно їх підписати, ось, — протягнув мені кілька папірців зі свого портфелю адвокат, — А це для вас, Василино Ігорівно, тут всі потрібні документи для перельоту і квитки.

— Що? Коли ти летиш? Наскільки? — запанікувала я.

— Сонечко, літак завтра зранку. Я не могла тобі раніше сказати, бо хвилювалася за твоє самопочуття. У дядька рак і я не знаю скільки часу я пробуду у Швейцарії.

— Але... — і тут я задумалась, я люблю дядька і ціную все що вони з тіткою для мене зробили за весь цей час, я мушу очолити цю бісову компанію, бо іншого виходу у мене зараз нема, та й більше нема кому керувати T&C, — Я згодна, тітко, але мені буде дуже важко з цим впоратися, ти ж знаєш...

— Все буде гаразд, люба, не переживай! — вона поспішила підтримати мене, але вийшло в неї так собі.

— На наради та зустрічі я буду вас супроводжувати, будь-які папери я добре перевірятиму та приноситиму вам на підпис, а ще все, що від вас вимагається, це інколи з'являтися в офісі на ті ж самі наради. Зустрічі з бізнес-партнерами будуть проводитися у ресторані «Lux», що неподалік від офісу, — чоловік задумався, хотів додати ще щось, але далі почала говорити моя тітка.

— Ми з тобою кожного вечора будемо говорити по скайпу і обговорювати все, що тут відбувається. Так мені буде спокійніше, — попередила мене моя тьотя.

— Я згідна з усім, що ви мені наговорили, але скоро у мене зустріч з другом, тому мені потрібно привести себе у порядок, — Що я верзу!? Тепер і справді доведеться із тим Марком у кафе сидіти, а хоча він симпатичний, незважаючи на його репутацію злодія, яку він вже заробив від мене.

— Добре, але не забувай, що сьогодні п'ятниця і ми дивимось фільм, — нагадала мені тітка, а у нас і справді сьогодні вечір фільмів. Цю традицію ми започаткували три роки тому і відтоді у кожну вільну п'ятницю ми вибираємо фільм і дивимося його, поїдаючи попкорн.

— Не забуду, — промовила я, підписуючи запропоновані адвокатом документи, — Все, ось візьміть, а я піду до себе. До побачення Михайле Івановичу!

Відповів сивенький адвокат чи ні, я не почула, бо надто швидко втекла у свою простору рожеву кімнату. Дві години я витратила лише на ванну та масочки, а наряд змогла підібрати хвилин за десять, якщо не швидше. Вдягнула білі джинси, чорний топ та зверху легеньке жовте пальто у клітинку і взула чорні кеди. Заплела колосок, попрощалася з тіткою і, викликавши таксі, поїхала у центр.

На дворі весна, усе цвіте та зеленіє. Я приїхала значно, ніж розраховувала і тепер у мене ще ціла година вільного часу, який я точно не змарную в очікуванні злодюжки.

Недалеко від місця зустрічі я побачила книгарню і вирішила зайти щось прикупити, бо всі книжки вдома вже перечитала. Довелось переходити через дорогу. Там я купила дві книги, одну собі, а другу тітці, щоб вона у літаку не сумувала.

Ще лишилося пів години і я все ж пішла у те кафе, хоча б замовлю щось, чи просто посиджу наодинці з думками, навіть якщо злодюжка не прийде, я вже йому вдячна за те, що я змогла трішки розвіятися. 

Ось я вже майже дійшла до тротуару, залишилося приблизно якихось там три метри, але невідомо звідки взявся чорний джип, під який я майже потрапила. Хтось зненацька потягнув мене за руку, коли я завмерла від страху. Раптово згадалося моє дванадцятиріччя, шум машин, кров, крики перехожих, паніка, як я кликала батьків, бо братик весь в крові, але ні мама, ні тато не відповідали, а тоді пустота.

___________________________

Отямилась я у лікарні. Біля мене сидів той злодюжка, а я чомусь лежала на лікарняному ліжку.

— Що я тут роблю? 

— Ти вже прокинулась? Лікар хотів подзвонити твоїм батькам чи іншим родичам, але в тебе пароль на телефоні, а я не знаю як тебе звати.

— Що я тут роблю? — повторила питання я.

—;Ти все ж таки вирішила зі мною зустрітися, а коли переходила дорогу, мало не потрапила під машину. Я одного не можу зрозуміти, чому ти просто стояла, а коли я потягнув тебе за руку і взагалі знепритомніла?

— Дякую, злодюжка! — я обійняла хлопця, сама не знаю чому, але в додачу до цього ще й розплакалася.

— Ну ти чого? Все ж гаразд, припини сльози лити. Краще скажи як тебе звати?

— Софія. Вибач, що тобі довелося просидіти тут зі мною весь день. Давай нормально іншим разом зустрінемося?

— Гаразд, плакса! Годі плакати, я піду покличу лікаря, — злодюжка вийшов із палати, а я глянула на годинник. Зараз тільки шоста вечора, отже я цілком встигну повернутися додому до дев'ятої. Тітка не дзвонила, мабуть, подумала, що я на побаченні. Непомітно для себе я усміхнулась.

— Ви вже прокинулись, дуже добре! Ваша нервова система блокує якісь неприємні для вас спогади, через що ви й втратили свідомість. Я зробив висновок, що ці спогади якось пов'язані з аварією, так як ви знепритомніли тоді, коли мало не потрапили під машину, — я кивнула у відповідь, — Ось заповніть бланки і можете їхати додому. Ваш, ем... — лікар запнувся, — Рятівник просив переказати, щоб ви дочекались його. 

Лікар вийшов, а я взялася вписувати потрібну інформацію у спеціально виділені поля. Я майже закінчила, коли у палату увійшов Марк з двома коробками піци та ще з чимось у пакетах.

— Нічого не кажи, чемпіонко! Я знаю, що ти голодна, — поклавши піцу та пакети з усім їхнім вмістом на моє тимчасове ліжко, закриваючи жалюзі, впевнено сказав  Марк, — Буде краще, якщо ніхто з медсестер не побачить тут це все.

Зрозумівши злодюжку, я взялася відкривати піцу на діставати колу, чіпси та нагетси. Поївши ми трохи поговорили, та вирішили покинути лікарню. Марка дуже здивувало те, що я майже ніколи не їм фастфуд. І поки ми говорили, я встигла дізнатися про нового друга дуже багато цікавого, як от наприклад те, що Марку двадцять один, він за спеціальністю дизайнер і скоро планує відкрити свій магазин одягу та працює над створенням нової колекції, показ якої відбудеться осінню. Він непоганий хлопець, але про ту ситуацію в парку я з  ним ще поговорю.

— Куди тебе відвезти?

— Не потрібно мене відвозити, я викличу таксі, — поспішила відмовити я, — Ти й так сьогодні багато для мене зробив.

— Та годі тобі, я все одно відвезу тебе додому, — сказав Марк, дістаючи ключі від авто, — Це не обговорюється!

— В тебе BMW X5? У двадцять один? — шоковано запитала я, на що почула сміх парубка, — Ти що смієшся з мене? 

— Ти б бачила свою реакцію! Це машина брата, а якщо для тебе настільки важливий вік, то брату 31 і скоро ця пташка буде моєю!

— Припини сміятись! Якщо так сильно хочеш мені відвезти, то треба поспішати, бо до дев'ятої вечора я повинна бути вдома!

— Гаразд, сідай і поїдемо. Нам, доречі, по дорозі, я недавно переїхав у нову квартиру поряд із тим парком, ти теж десь там живеш, будемо часто бачитись.

— Класно, а де ти вивчив мову жестів? 

— Була нагода повчитися, колись розповім. А ти? Чому не розмовляєш?

— Вісім років тому, можливо ти знаєш, трапилась ДТП на Грушевського. Тоді була страшна злива, перекинувся автобус із дітьми, а через погану видимість багато водіїв не помітили його і на швидкості врізалися в автобус, а тоді один в одного. Постраждало сорок вісім людей, з яких вижило тільки чотирнадцять. Тоді мені було дванадцять і я була звичайною дитиною, але через це, як бачиш тепер я не розмовляю. Психологічна травма. Вже вісім років я живу з тіткою, а мову жестів ми з нею опановували разом, а тоді і адвокат її теж. Ось так і живу, мовчки.

— Співчуваю...

— Ти ще не все знаєш, але дякую! 

Марк підвіз мене  і, попрощавшись, я зайшла у під'їзд, піднялась ліфтом на потрібний мені поверх, перевдягнулась у домашній одяг та пішла у вітальню, де мене вже чекала тітка. Ми спокійно собі дивитися фільм, але раптом на кухні почувся шум...