Оповідання

Давай поб’ємось об заклад на ... кохання?

 Анотація

Що робити, якщо тобі на голову звалюється то найсвітліше і прекрасне почуття, про яке ти стільки років мріяла?  Тільки ось він - відомий і шанований бізнесмен, а ти все життя вважаєш себе гидким каченям, пережила кілька невдалих відносин і не віриш в те, що Він може звернути на тебе увагу.  Тільки ось, здавалося б, забута дитяча витівка, може зіграти в твоїй долі вирішальну роль ...

Пролог

- Арінко, а давай одружемося! – промовив Тьомка, коли ми закінчили майструвати замок з піску. Чорнявий хлопчинка шести років дуже серйозно подивився на мене своїми зеленими оченятами.

- Дурний! – вигукнула я, розсміявшись. Й вже хотіла тікати.

- Зачекай!  - він схопив мене за руку, - давай поб’ємося об заклад…

- На що? – здивувалася я. – Я не хочу заміж! Не хочу! Не хочу! – я почала скакати навколо нашого замку.

- На кохання! – промовив він. – Я буду великий та сильний, та в мене буде такий саме замок, тільки справжній. Й ти мене покохаєш тоді! – він зігнув руку у ліктях, показуючи мускули.

- Я якщо ні? – не відставала я.

-  Ось побачиш, так й буде! – він посміхнувся й побіг до інших хлопчиків, залишивши мене наодинці зі своїми думками…

Ця історія трапилася зі мною так давно, що я встигла благополучно її забути - така вже особливість нашої пам'яті – дитячі роки згодом стираються, забуваються навіть яскраві моменти, залишаючи замість себе лише туман, смутні образи і уривки спогадів, які не складаються в єдине ціле. 

Взагалі в дитинстві все сприймається інакше.  Іноді навіть занадто серйозно, але, тим не менш, з часом все забувається, і цей період життя ти потім згадуєш як найяскравіший, радісний, безтурботний і навіть щасливий...

- Всі ми родом з дитинства, - не пам'ятаю, хто сказав цю мудру  фразу, але він, безумовно, має рацію.  Адже все, що відбувається з нами в перші роки життя, робить нас тими, хто ми є.  Все, що ми вбираємо в себе, формує нашу свідомість і наше життя.  Але про все по порядку.

***

Все своє свідоме життя я страждала від низької самооцінки, хоча усі навколо мене протягом останніх років неодноразово намагалися запевнити мене що це не так. Багато хто вважав мене гарною, успішною, освіченою дівчиною.  Може, в чомусь навіть заздрили.  Ну а я зовсім не бачила в своїх досягненнях чогось надприродного. Я йшла вперед, спотикаючись та падаючи, але завжди знаходила в собі сили знову піднятися, й навіть почати спочатку, якщо було необхідно.

Вже більше трьох років я працювала в невеликій туристичній фірмі в Києві керівником відділу продажів, мала досить широку клієнтську базу, цікавих знайомих, масу можливостей.  Я побувала в рекламних турах майже по всій Європі, в Єгипті й Туреччині, мріяла побачити Південну Америку та Австралію. 

Проте в особистому житті була суцільна хмара - чоловіки не поспішали заводити зі мною стосунки. Виною всьому були всі ті ж комплекси, цькування у школі, недовіра до чоловіків, яка з’явилася після кількох невдалих відносин: кожен розрив я важко переживала і практично наново збирала себе по шматочках, змушуючи жити далі, вірячи в те, що є світло в кінці тунелю, але його все не було…  Я заборонила собі думати про кохання, про те, що взагалі колись зможу бути щасливою дружною, мати дітей.  Я замкнула серце на ключ й викинула його в море.  Вечорами я читала жіночі романи, заливаючись сльозами, слухала ліричні пісні і знову картала себе за те, що, напевно, я сама винна в тому, що всі чоловіки кидали мене, вибираючи довгоногих білявок у міні-спідницях. 

Я ж була не такою - невисокого зросту, повненькою, з коротким волоссям каштанового кольору і виразними зеленими очима. Я завжди носила джинси, футболки та кросівки. Ненавиділа підбори, спідниці та плаття. Я не бачила в собі нічого надприродного – звичайна зовнішність, звичайні турботи. Я повністю віддала себе роботі. Сподіваючись, що хоч робота з людьми та подорожі допоможуть відволіктися від сумних думок й подарують мені якщо не впевненість в собі, то хоча б радість від того, що люди йдуть з нашого офісу щасливими...

***

Пролетів в круговерті черговий гарячий сезон відпусток, закінчилась  виснажлива спека.  Настав жовтень - благодатна пора, коли вже можна зітхнути трохи вільніше - і клієнтів стає менше, і на вулиці вже немає суєти, відступає літня спека, віддаючи права прохолодній золотій осені. 

- Аріна, зайди до мене негайно!  - заглянув до нас у кабінет шеф й тут же зачинив двері.  Він був у поганому настрої, і це мене лякало.  Що ж я наробила, що мене викликали на килим? 

- Хай щастить!  - шепнула Оксана, моя помічниця.

 - Дякую!  - кивнула я та вийшла в коридор.  По дорозі в кабінет шефа я встигла накрутити себе до межі, згадуючи всі останні угоди, продані тури, і навіть дати, коли я останній раз брала відпустку, лікарняний і відгули.  Що стосується останніх, то я взагалі не пам'ятала, щоб просто так відпрошувалася, на лікарняному була в акурат під Новий рік, коли впала з моторошною ангіною і не могла говорити більше тижня взагалі, і всі свята провела в лікарні. А відпустку ... Відпустку я брала рік тому і то всього на тиждень.  Я глибоко зітхнула і обережно постукала в двері кабінету.