19.

Якби я знала, що ми можемо потрапити в таку жахливу ситуацію, нізащо не потикала б носа з квартири. Хотіла розвіятись, а в результаті ми з Коршуном застрягли в багнюці десь посеред поля. 

Мені до божевілля страшно бачити блискавки, що розсікають небо, і чути грім. І лише підтримка Макса не дає остаточно піддатись істериці. Поруч з ним дійсно не так страшно, і це єдина хороша новина. 

Але весь мій позитивний настрой розбивається на друзки, коли хтось стукає у вікно. Від несподіванки голосно кричу, і навіть Макс підстрибує на місці. На вулиці видно лише темний силует, котрий незрозуміло звідки тут взявся.  

- Не відчиняй! - хапаю Коршуна за руку, коли він тягнеться до дверей. 

- Все гаразд, Юле! Без паніки! - дивиться на мене впевнено - і стає трохи спокійніше. Ну справді, здається, я таки передивилася фільмів жахів. 

Макс відчиняє двері, і злива стає набагато ближчою. Дощ потрапляє всередину, і Коршун промокає до нитки миттєво. Тепер мені добре видно, що чоловік, який стукав у вікно, просто одягнув дощовик, і тому виглядає так, наче справжній маніяк. 

- Халепа у вас!  - намагається перекричати дощ, розглядаючи нашу машину. 

- Ми їхали з кінної ферми. Можете нам допомогти? - мокра футболка обліпила тіло Макса, а з волосся стікає вода. 

- Звісно! Ви такі не перші. Дорога тут просто жахлива. Давайте я… - Коршун зачиняє двері, залишившись з чоловіком на вулиці, і я більше нічого не можу почути. 

Вони розмовляють ще кілька секунд, а тоді несподівано двері відчиняються з мого боку, й мокрий Макс опиняється дуже близько.

- Цей чоловік живе тут неподалік. Він допоможе нам, - пояснює швидко. 

- Це добре, - видихаю з полегшенням. 

- Тільки тобі доведеться пересісти до нього у трактор, - додає. - Готова?

- Та мені байдуже чим їхати, лиш би швидше вибратись звідси, - випалюю емоційно.

Коршун тільки усміхається, а тоді несподівано підхоплює мене на руки й витягує просто під дощ. Від несподіванки обхоплюю його шию руками і практично нічого не бачу через потік води. 

Він мало не по коліна грузне у багнюці, поки несе мене до величезного трактора, що стоїть трохи далі від нашого автомобіля. Такі дії з боку Макса дуже несподівані, але неймовірно приємні. Він ставить мене на ноги лише там, де не так сильно грузнемо у землі. 

- Карету подано, принцесо! - усміхається, протираючи обличчя, і допомагає мені залізти високими сходинками у кабіну, де вже сидить незнайомець. 

- Чудовий у тебе чоловік, дівчинко, - хмикає чоловік років шістдесяти.  - На руках носить. 

Навіть не знаю, що відповісти йому на це. Напевно, так і є… 

Далі все відбувається доволі швидко. Наш рятівник чіпляє трос до машини Макса й спільними зусиллями таки вдається витягнути її з багна. Щоб знову не застрягнути, трактор тягне її на буксирі до самого селища, а Макс залишається за кермом. 

- Ви живете тут? - цікавлюсь, розглядаючи невеликий будинок і ще якусь добудову, коли трактор зупиняється. Навколо більше немає жодних будівель, виходить, нам дуже пощастило, що цей чоловік нас знайшов.

- Вже багато років, - відповідає чоловік і відчиняє двері. - Моя дружина померла два роки тому, а діти живуть в місті. Ану, принце, лови свою принцесу!

Коршун вже стоїть біля трактора й чекає на мене. Поки спускаюсь сходинками, дуже сподіваюсь не навернутись. Та коли відчуваю на талії руки Макса, стає спокійніше.

- Все гаразд? - питає й уважно мене розглядає. Злива почала збавляти оберти, тому говорити можна спокійно. 

- Так, я у нормі, - відповідаю. 

Насправді мені до біса холодно, а мокрий одяг неприємно липне до тіла. Але жалітись я не збираюся, адже головне, що ми в безпеці. 

Машина Коршуна повністю заляпана грязюкою. Ми залишаємо її на подвір'ї, і господар проводить нас у будинок. Всередині тепло й затишно. 

- Можете залишитись у кімнаті моєї доньки. В шафі є її речі. Думаю, на тебе підуть, принцесо, - пояснює чоловік. - А от ти ще той бугай! - розглядає Коршуна. - Спробую підібрати щось з речей сина. 

- Дякую вам! - кажу абсолютно щиро. - Тільки я не принцеса. Мене Юля звати, а його Максим.

- Ну а я Петро Іванович, - усміхається чоловік і прямує кудись в кімнату, швидше за все, щоб принести одяг. 

- Переодягнись першою, а я чайник поставлю, - Коршун киває на кімнату, де нам сьогодні доведеться ночувати. Просити двічі не доводиться, адже одягнути чистий та сухий одяг зараз найбільше моє бажання. 

Як і говорив Петро Іванович, у шафі дійсно багато жіночого одягу. Не нового, звісно, але чистого та охайного. Обираю спортивні штани і кофту на довгий рукав. Волосся збираю у косу та змиваю залишки макіяжу вологими серветками, які, на щастя, були в сумці. 

Коли повертаюсь у вітальню, яка слугує і кухнею, Макс вже також переодягнений. На ньому теж спортивні штани й чорна футболка. 

Сідаю за стіл й одразу обхоплюю руками гарячу чашку з запашним чаєм. Почуваюсь чудово, і всі переживання відходять кудись на другий план. 

- А де Петро Іванович? - цікавлюся, коли Коршун сідає навпроти.