18.

Макс

Я не знаю, як це у Юлі виходить, але вона раз за разом змушує мене відчувати щось давно забуте. Навіть сьогодні, коли змусила відволіктись від роботи та потягнула за місто, я очікував побачити що завгодно, але точно не це. 

Кінна ферма? Реально? Як вона дізналася?!

У мене просто немає слів, щоб пояснити все те, що відбувається зараз всередині. Як давно я не був у схожих місцях. 

Як давно я не відчував нічого подібного.

Уважно слідкую за тим, як горять очі у моєї дружини, коли ми підходимо до вольєра, за яким кілька прудких красенів і тренер. Юля вправно сідлає коня, кілька разів проводить долонею його довгою гривою і здається такою щасливою зараз, наче дійсно отримує задоволення від перебування тут.

- Сподіваюсь, ти вмієш кататись, - заявляє, розміститись верхи на білому красені, а я лише хмикаю на її заяву. 

О, так! Я вмію кататись, хоча дуже давно цього не робив.

Мій кінь спокійний і дуже гарний. Не втримавшись, і сам проводжу рукою по його гладкій шерсті та дивуюсь, коли серце в грудях починає битися частіше. Не втримавшись, забираюсь на нього верхи й швидко наздоганяю Юлю, котра уже спрямовує свого коня на стежку в ліс. 

- Ти часто тут буваєш? - цікавлюсь, коли практично рівняємось. 

- Не так часто, як хотілося б, - відповідає з легкою усмішкою. - Коли мама була жива, часто привозила мене сюди. Вона любила тварин, але коні були її особливим захопленням. 

- У тебе також багато захоплень, - додаю. - Я вже й не знаю, яке відкриється мені наступним. 

- Я просто не люблю сидіти на одному місці, - пояснює Юля. - Хочу так багато всього зробити, але, на жаль, не завжди встигаю. Але я щаслива, що маю власну кав'ярню і можу допомагати тим, кому це необхідно. А ще час від часу можу приїхати сюди і просто розслабитись. Хіба це не кайф?

- Кайф, - погоджуюсь без будь-яких слів.

Наша прогулянка проходить через ліс, і я часто ловлю себе на думці, що розглядаю Юлю не просто, як свою фіктивну дружину. Вона особлива дівчина, і я все частіше в цьому переконуюсь. Мій погляд зупиняється на її устах, тоді переходить до очей і завмирає на пальцях. Каблучка виблискує у променях сонця, і вся ця ситуація здається мені такою ідеальною, наче немає ніяких фіктивних відносин, а між нами не просто договір із взаємною вигодою. 

А може, я просто не знав, що є у цьому світі ще такі світлі і чисті люди як Юля? Можливо, тому починаю щось до неї відчувати? Повагу? Однозначно! Але хіба це все? Важко зрозуміти людині, яка ніколи нічого подібного не відчувала. 

На базу повертаємося тільки за годину. Дивно, але в голові абсолютна тиша і спокій. Видно, що прогулянка пішла на користь, і не тільки мені. Юля просто світиться вся, наче зарядилася енергією від цього місця і від коней.

- Час повертатись, якщо не хочемо запізнитись на вечерю, - опинившись на землі, відчуваю розчарування. Хочеться ще провести тут час. Можливо, буде можливість повторно відвідати це місце.

- Це точно, - хмикає Юля і розглядає небо, на якому починають збиратися хмари. - Здається, буде дощ. Не хочеться застрягнути десь дорогою назад. Їдьмо!

Повертаємось у салон автомобіля і тільки-но покидаємо територію ферми, на лобове скло падають перші краплини дощу. Юля має рацію - треба поспішити, інакше є ймовірність застрягнути тут надовго. Шкода лише, що на жахливій ґрунтовій дорозі не так то й просто розігнатись. А хмари над нами все згущуються, і здіймається вітер. 

Юля поруч підозріло притихла, напевно, і сама розуміє, що справи кепські. Ця ферма з кіньми просто чудова, але те, що до неї веде така погана дорога - великий мінус. 

Дощ все посилюється, і разом з ним росте моє роздратування. Від спокою, який був у період мого перебування на коні, не залишилось і сліду. До асфальтованої дороги більше кілометра, а машина вже починає застрягати у багнюці. 

У якийсь момент небо розсікає величезна блискавка і б'є грім. Юля підстрибує від несподіванки й тихо скрикує. Здається, хтось тут боїться грози. Якоїсь миті автомобіль остаточно грузне у багні, і мені залишається тільки вилаятись крізь зуби. Виїхати не виходить, а шматки багнюки летять в різні боки. Здається, це все… 

- Пробач, - шепоче тихо моя дружина та дивиться у лобове скло перед собою. 

Через важкі чорні хмари і сильний дощ на вулиці дуже швидко темніє. Небо продовжують розсікати блискавки, і я бачу, як тремтить Юля, коли вони з'являються на небі.

- Чому вибачаєшся? - відкидаю голову на спинку сидіння і дивлюсь на її профіль. - Хіба це твоя провина?

- Просто… Це ж я потягнула тебе сюди, - невпевнено на мене поглядає. 

- А я погодився, - хмикаю. - Все буде добре, Юль. Зараз викличемо допомогу. 

Дістаю з кишені телефон. Але коли бачу, що мережа не ловить, хочеться знову вилаятись. Здається, ми застрягли десь серед поля, де немає жодної живої душі. Не хочеться нагнітати, але Юля також має знати, що справи у нас кепські. 

- Можеш глянути, чи ловить у тебе мережа? - кидаю свій телефон на панель і знову повертаю свій погляд до дівчини.

Юля дістає телефон з сумки й похмуро розглядає екран. За її виразом обличчя зрозуміло, що чекати на диво не варто.