Глава 8

Я прокинулась роздратованою. Моєму організму потрібно вісім-дев'ять годин, щоб виспатись, але я проспала лише п'ять. Якщо це взагалі можна назвати сном. Мені снився Фінн. Не черговий кармічний фантом із минулого. Не людина з Чосону і не підпільник із Праги. Сам Фінн. У своїй зім'ятій чорній толстовці і з тим прискіпливим поглядом, від якого хочеться застебнути куртку на всі ґудзики.

Я сіла на ліжко й кілька секунд дивилась у вікно. Мабуть, справа в тому, що вчора ми надто довго розмовляли. Або в Тео. Або в тому, що я скучила за Адамом. Я підвелась, розправила край покривала, яке вночі з'їхало на кілька сантиметрів, і лише потім зрозуміла, що вже вдруге повертаю його точно на лінію шва.

Адам напевно вже поїхав на роботу. У цей час він зазвичай допиває каву, залишає кухоль праворуч від панелі й забуває вимкнути підсвітку над мийкою. Я завжди вимикала її за ним. Я зловила себе на тому, що намагаюсь згадати запах його гелю для душу. Потім пішла ставити чайник.

Кава мене не збадьорила. Шлунок стискався від думки про їжу, але я змусила себе проковтнути розігріту поживну капсулу — організму потрібен був білок. На автоматі написала коротке повідомлення Адаму: «Сьогодні поїду до мами на весь день». Має виглядати правдиво. Я давно не їздила. Потім я пішла будити Тео. Сьогодні він виглядав трохи краще. Я змусила його прийняти душ і випити поживну суміш. Хлопець рухався обережно, винувато втягуючи голову в плечі щоразу, коли його п'яти голосно ляскали по плитці. За десять хвилин він разів три подякував мені за теплий рушник, ще тричі вибачився, що вчора наслідив і перекинув піалу з чаєм, а потім ще за те, що випадково зачепив ліктем мій вивірений до міліметра кухонний диспенсер.

— У вас навіть шви між плиткою рівні, — несподівано сказав він, дивлячись собі під ноги, і одразу густо почервонів до самого кінчика вух. — Ну… тобто… — він збентежено спробував виправити становище: — У художній школі нас вчили, що правильна геометрія заспокоює погляд. У вас тут гарно. Якби я малював ваш дім, я б використав лише білила й трохи полинної тіні.

Я лише суховато посміхнулась куточком губ, стримуючи зітхання. Його юнацький романтизм був майже зворушливим, але потилиця пульсувала від недосипу, а попереду чекала поїздка на Нижній ярус.

Фінн надіслав мені адресу одразу, як і домовились. Щоб не світити обличчям перед камерами, я натягнула глибокий капюшон вільного худі й надягла щільні сонцезахисні окуляри з інфрачервоним напиленням. На Нижньому Ярусі, як завжди, було задушливо й пахло гаром від старих вентиляційних шахт. Тут камери висіли сліпими тушами, обліпленими пилом, але я все одно не почувала себе у безпеці.

Коли ми піднялись на потрібний поверх і зупинились перед потертими металевими дверима їхньої квартири, Тео різко загальмував. Він невпевнено повернувся до мене, незграбно переминаючись у своїх зношених кросівках, і нервово потягнув довгий рукав.

— У нас не прибрано, — тихо сказав він. — Вибачте.

— Я переживу, Тео, — сказала я, відчуваючи, як під капюшоном від спеки й нервів починає свербіти скроня. — Відчиняй.

Він подивився в мутний оптичний зчитувач. Замок за дверима відгукнувся важким, металевим скреготом, і стулка повільно піддалась, впускаючи нас усередину.

Попри те, що сказав Тео, квартира виявилась чистою. Не такою, як моя, але тут точно прибирали. У тісному передпокої пахло соняшниковою олією, сухостоєм і свіжим розчинником. На протилежній стіні, прямо навпроти входу, висіло полотно без рами. Величезний капелюх соняшника займав майже весь простір. Тео пропрацював кожне насіннячко в серцевині: тисячі чорних і темно-коричневих крапок складались у спіралі, виведені з якоюсь математичною точністю. Фарба лежала щільними, важкими мазками.

— Ти добре малюєш, — сказала я, скидаючи капюшон.

Потилицю ламило від тупого болю, а під скельцями окулярів очам було гаряче. Я машинально спробувала знайти поглядом сушильний відсік або хоча б стерилізуючу панель, але в кутку стояла лише дерев'яна полиця. Тео скинув кросівки просто на потертий лінолеум, зачепивши п'ятою кут. Я розулась і поставила свої кеди поруч, рівно по краю стику лінолеумних смуг.

— Це так… начерк, — Тео збентежено почухав перенісся, залишаючи на шкірі рожевий слід. — Я з кольором напутав у тіні. Там має бути ультрамарин, а я взяв сірий…

— Не прибіднюйся, — перебив його голос із коридору.

З глибини квартири вийшов Фінн. На ньому була вицвіла біла футболка з розтягнутим коміром і сірі домашні штани, що провисли на колінах. На босій правій нозі темнів старий шрам, що йшов під кісточку.

— У чому сенс витрачати фарбу, якщо потім сам же ненавидиш кожну лінію?

Фінн зупинився біля полотна, побіжно ковзнув по ньому поглядом і лише потім подивився на брата.

— Фінне… — Тео винувато втягнув голову в плечі. Пальці хлопця судомно потягнули тканину футболки на грудях, наче шви стали надто вузькими. — Я… я не мав учора…

— Заспокойся, — коротко кинув Фінн.

Він зробив крок уперед, загріб Тео за потилицю й притягнув до себе. Обійми вийшли короткими — Фінн стиснувся сам і змусив зігнутись брата, утиснувши його обличчям у своє плече. Тео завмер, незграбно впершись підборіддям у білу тканину футболки, а потім шморгнув носом і обійняв його у відповідь двома руками.

— Радий, що ти в порядку, — тихо сказав Фінн, відпускаючи його й одразу відступаючи на крок. — Ти хочеш їсти?