Глава 6

Депозитарій Архіву мнемо-датувальників виглядав до смішного знайомо. Такий самий світлий камінь, гладкі стіни без жодного декоративного елемента, величезні скляні фасади, за якими майже неможливо розгледіти людей. Міністерства Верхнього ярусу наче змагались між собою в одному й тому самому архітектурному стилі: чим важливіша установа, тим старанніше вона зображала власну непомітність. Наче все це — просто чергова адміністративна будівля, а не місце, де вирішують, яким минуле стане для мільйонів людей. Над головним входом у білому штучному мармурі було висічено напис:

 «Ми зберігаємо не минуле. Ми зберігаємо можливість його зрозуміти»

Я ступила в шлюз. Повітряний душ із легким шипінням обдав обличчя сухим, теплим повітрям, очищаючи весь мій одяг. Пролунав тихий, свистячий клацання — датчик біо-чистоти на комірі блимнув зеленим. Профіль Провідника зчитано, доступ дозволено. Залізні стулки розійшлись убік. 

Переді мною відкрився величезний хол. Стеля губилась десь під матовими світловими панелями, і м'яке розсіяне світло стікало вниз рівними шарами, наче легкий туман. Тут не було ні яскравих кольорів, ні реклами, ні навіть звичних інформаційних проєкцій. Лише білий камінь, скло й тиша.

Я мимоволі сповільнила крок. Підбори сухо відстукували по підлозі, і відлуння розносилось по всьому холу. Ніхто навіть не обернувся. Люди тут рухались майже беззвучно, наче заздалегідь домовились не тривожити саму будівлю. Повітря навколо було незвично холодним, не більше чотирнадцяти градусів, і суха міністерська тканина форми одразу пропустила цей холод до тіла. Шкіра на передпліччях миттєво вкрилась мурашками. Я глибше засунула руки до кишень плаща, стиснувши пальці в кулаки, щоб вгамувати легке тремтіння.

По обидва боки центральної галереї тягнулись вбудовані в стіни скляні вітрини-сейфи. Я сповільнила крок біля ніші №14. На оксамитовій підкладці спочивала стерта, зеленувата мідна монета. «Візантія. Константинополь. 541 рік», — говорив напис. Поруч повільно обертався по колу прозорий кварцовий чип. Варто мені було сфокусувати на ньому погляд, як мій AR-інтерфейс автоматично підхопив демо-версію проекції. Перед очима з’явився брудний, залитий сонцем ринок. Смагляві, худі жіночі пальці з чорнотою під нігтями судомно перераховували точно такі самі мідні кружальця, намагаючись виторгувати в торговця ячмінну коржину.

Я зупинилась біля наступної вітрини. На темній підкладці лежала зв'язка найзвичайніших металевих ключів. Грубо виточених, важких, на дешевому сталевому кільці. Такі побачиш лише в старих осколках. До кільця був прикріплений вицвілий пластиковий брелок. Колись він був синьо-жовтим.

«Україна. Маріуполь. 2022 рік»

Я ковзнула поглядом по носію, що обертався поруч. Чоловік років сорока квапливо вставив ключ у замок. Пальці тремтіли. Метал неприємно заскрипів, чіпляючись за зношені штифти. Один оберт. Другий. Він навіть не встиг прибрати руку. Зверху пролунав різкий свист. Чоловік інстинктивно присів, закриваючи голову ліктями. Камера смикнулась. Десь зовсім поруч вдарило так сильно, що зображення на мить розсипалось цифровим снігом. Зі стелі посипалась штукатурка.

Я моргнула, обриваючи трансляцію раніше, ніж система встигла запропонувати повний перегляд. Зробила глибокий вдих, заспокоюючи пульс. Блокатор Фінна все ще мав працювати, але мені варто краще контролювати своє тіло. Клерки навряд чи зверть увагу, але якщо хтось вирішить переглянути камери, я маю виглядати бездоганно.

Очі знайшли величезний годинник на стелі. Справжнє дерево. На Верхньому ярусі любили речі, що переживали людей. Без чверті перша. Якщо Фінн усе розрахував правильно, зараз він уже йшов технічним коридором. Якщо помилився… Я не дозволила собі закінчити думку.

Випроставши спину так, щоб тканина форменого плаща не натягувалась на лопатках, я впевнено зашагала до високого столу ресепшена. За ним сидів молодий чоловік у білому костюмі. Тканина без єдиної складки, гладко поголене обличчя, порожній погляд. Він підняв голову в ту саму секунду, як підошви моїх чобіт торкнулись матової смуги перед стійкою.

— Вітаємо вас у Депозитарії, — сказав він монотонним голосом. — Назвіться і вкажіть мету візиту.

— Провідник Кіра. Я подавала запит на лінгвістичну консультацію.

Клерк завмер. На кілька секунд його зіниці трохи розширились — вірна ознака того, що внутрішній нейро-інтерфейс перейшов у режим активного обміну даними, звіряючи мій ID-маркер із міністерським реєстром. Потім ледь помітно кивнув. Я подумки видихнула, відчуваючи, як під коміром блузки скочується крапля поту. Запит існував. Отже, Фінн справді зміг провести його через внутрішню мережу. До останнього моменту я не вірила, що він зуміє.

— Назвіть номер осколка й суть проблеми.

— Осколок KF963. Запит на верифікацію аудіоряду. Фрагмент розмовної мови, сім-вісім секунд, двоє учасників. Базова нейромережа «Меріону» видає «ймовірно, старофранцузька» з достовірністю лише сорок два відсотки. Цього недостатньо для закриття протоколу датування.

Клерк знову «завис», витупившись в одну точку в мене за плечем. Ця манера спілкування, позбавлена найменших ознак емпатії, разюче відрізнялась від того, чому нас вчили на психологічних тренінгах Провідників. Він навіть не представився. Жодного особистого контакту, лише сухий функціонал. Щось у цьому було. Якщо не бачиш у клієнтах людей, немає ризику до них прив'язатись. Мені б, можливо, підійшло. Хоча сюди теж не брали з кармічним прапором.