Глава 5

— Зупинись тут.

Капсула слухняно скинула швидкість, і на сітківці спалахнуло стандартне діалогове вікно: «Ви впевнені? Маршрут до кінцевої точки не завершено». Я моргнула, підтверджуючи скасування. До Сірої Зони транспорт не їде, але Фінн сказав, що зупинитись по дорозі до Нижнього Ярусу — найкраще рішення.

Я вийшла на вузьку платформу під величезною вивіскою «Юпітер-Груп». Скляний фасад банку відбивав ранкове сонце так яскраво, що доводилось примружуватись. На стіні ліниво змінювали одне одного рекламні ролики.

Кредо сьогодні — спокій завтра

Об'єднайте активи всіх своїх життів в один сімейний рахунок

Поки що добровільно. Закон про міжжиттєве кредитування ніяк не могли протягнути через Раду Континууму, але обговорювали його вже майже рік. Банки називали це фінансовою спадкоємністю. Я — безстроковим рабством. Варто закону з'явитись — і першим договір напевно надрукував би саме «Юпітер». Вони із задоволенням видали б кредит людині, яка ще навіть не народилась.

Фінна ніде не було. Я сіла на холодний пластиковий виступ технічного парапету й вивела перед очима ранковий недоглянутий файл. Проєкт «Деконструкція». Передача, яку Адам просто обожнює. Я встигла подивитись половину випуску, поки збиралась на роботу. Черговий знайдений осколок пам'яті нібито остаточно довів, що великий драматург був лише вдалим театральним ділком. Тексти за нього строчив Крістофер Марло, який вправно сфабрикував власну смерть у таверній бійці, і якась жінка, що залишилась у базах під прізвиськом «Анонім». Нічого нового й сенсаційного.

Тепер черга дійшла до Жанни д'Арк.

«...Ким насправді була Орлеанська діва? Святою? Посланницею Бога? Зведений аналіз трьох незалежних осколків пам'яті з Руанського сектора нарешті дозволяє поставити остаточний клінічний діагноз…»

Перед очима розгорнувся необроблений архів. Я одразу відмітила відсутність медичної фільтрації. Навіть компресію фізіологічних шумів вимкнули, щоб картинка виглядала «живіше». Руда дівчина з грубо обрізаним волоссям лежала на брудній соломі. Її тіло вигиналось у важких судомах. З покусаних губ стікала білувата піна.

«Лобна епілепсія з вираженими релігійними галюцинаціями під час нападів, — майже із задоволенням підвів підсумок ведучий. — Хвороба, що змінила перебіг Столітньої війни».

Я відчула, як всередині все неприємно стислось. Мене дратувала не сама гіпотеза. За роки роботи я надто добре засвоїла: осколкам пам'яті було байдуже до шкільних підручників. Дратувало інше. Вони знову показували найпринизливіший момент чогось життя — і називали це просвітництвом. Я різко змахнула інтерфейс убік. Голограма зникла.

Я тихо видихнула. Подивилась на годинник. Фінн спізнювався вже на п'ять хвилин. Чи варто йому зателефонувати? Ні, надто небезпечно. Я поняття не мала, як влаштований цей його блокатор. Раптом при виклику порти Континууму все одно зчитають ідентифікатор, і тоді залишиться цей цифровий зв'язок: Кіра — Фінн. А нас нічого не має пов'язувати.

Він прийшов лише коли на годиннику було вже п'ятнадцять хвилин на третю.

— Ти спізнився, — сказала я, щойно його побачила.

— Не всі такі педантичні, як ти, — фиркнув Фінн і пішов уперед, махнувши мені рукою. — Ходімо.

На моє полегшення, ми йшли мовчки. Я боялась, що він знову почне грати в незрозумілі ігри розуму або, що ще гірше, заговорить про наші минулі життя, але він мовчав. Тому я подумки перебирала структуру моїх учорашніх нотаток, намагаючись вибудувати логічний ланцюжок.

Ми звернули між двома довгими складами. Навігаційна лінія під ногами обірвалась так різко, наче хтось перерізав провід. Разом із нею зникли підписи до будівель, вказівники найближчих зупинок, прогноз якості повітря, температура, рівень шуму. Напівпрозорі інтерфейси, що супроводжували мене з шістнадцяти років, розчинились один за одним, залишивши перед очима лише голий бетон, облуплені стіни й сіре небо. Я зупинилась так різко, що Фінн встиг зробити ще кілька кроків уперед.

Повітря наче стало важчим. Голова неприємно закружляла. Мені відчайдушно бракувало звичних орієнтирів. Хотілось моргнути ще раз, перезавантажити інтерфейс, перевірити з'єднання, але я знала — це не збій. Ми увійшли в зону дії глушників.

— Нормально? — вперше за весь ранок запитав Фінн.

Я мовчки кивнула, хоч це було неправдою. Перед очима було незвично порожньо. Навіть не просто порожньо — тихо. Наче разом із AR хтось вимкнув половину світу.

Я повільно вдихнула. Пахло мокрим залізом, сіллю й застояною водою. Звідкись тягло смаженою рибою й дешевою олією. За найближчим складом із металевим брязкотом опустився важкий ланцюг. Чайки перегукувались так голосно, що я мимоволі підняла голову і лише зараз помітила між дахами смужку мутної води.

Ми пішли далі. Асфальт тут давно не ремонтували. Між тріщинами пробивалась жорстка трава, а вздовж бордюрів тягнулись іржаві водостоки, забиті піском і недопалками. На стінах складів висіли вивіски, намальовані від руки просто поверх старої фарби. Одні слова були написані кирилицею, інші — китайськими ієрогліфами, треті я взагалі не змогла впізнати. Жодного автоматичного перекладу. Лише чужий почерк.

З відчинених воріт майстерні долинав дзвін металу. Чоловік у замасленій куртці розбирав старий вантажний екзоскелет, навіть не глянувши на нас. Трохи далі жінка продавала копчену рибу просто з дерев'яного прилавка. Покупець простягнув їй складені паперові купюри. Паперові. Нічого собі.