Глава 4

Бар «Летá». Ніколи про нього не чула. Координати вели на Нижній ярус, а я рідко бувала в цій частині. Старі будинки тут здавались випадковою помилкою поміж дзеркальних монолітів Континууму. Я підійшла до старих залізних дверей. Над ними висіла тьмяна неонова трубка, а трохи нижче біліла пластикова табличка з гравіюванням: «Ліцензована точка синтезу харчового етанолу №402». Звичайний штамп для дешевих державних забігайлівок, де видають синтетичний спирт за талонами. Мені точно сюди?

— Ти пунктуальна, — пролунав голос за спиною. — Рівно пів на сьому.

Я різко обернулась. Фінн стояв за кілька кроків від мене, засунувши руки до кишень потертих чорних джинсів. Виглядав так, наче цієї ночі не лазив по чужих серверах і не ламав мені життя, а спокійно проспав свої вісім годин. Це дратувало майже сильніше, ніж сама його поява.

Його погляд ковзнув по мені — від коміра білої блузки до матових туфель.

— Серйозно? Ти навіть не переодяглася?

Я теж повільно оглянула його.

— Вибач, у мене немає таких потертих джинсів, як у тебе.

На мить у куточку його губ сіпнулась усмішка.

— Добре. Один — один.

Після години сну на вузькому дивані кімнати відпочинку Меріону мені було байдуже, який вигляд має моя форма. Я приїхала сюди не розважатись. І точно не збиралась наряджатись на зустріч із людиною, яка мене шантажує. 
Фінн знову подивився на мій піджак.

— На тобі написано «Провідник». Розпусти волосся хоча б.

— Ти знущаєшся? — я зробила крок назад, спиною до стіни. Голос прозвучав надто різко й голосно для порожньої вулиці. — Може мені ще нафарбуватися? 

— Було б непогано, — протянув Фінн. 

— Просто скажи, що тобі треба. 

— Кіро, — Фінн похитав головою, — я не збираюсь обговорювати такі речі на вулиці або в Меріоні. У «Летá» ми зможемо нормально поговорити. Розпусти волосся. — Він на секунду замовк, потім додав: — Будь ласка. Тут не люблять держслужбовців. 

Він не усміхався. Просто констатував. Я ще раз оглянула порожню вулицю. Потім підняла руки й повільно стягнула гумку з волосся. 

Фінн штовхнув пластикові двері, і ми увійшли до стерильного залу, залитого білим флуоресцентним світлом. Підлога з сірого лінолеуму була вкрита сухими розводами від швабри. Пахло хлоркою й дешевою спиртовою есенцією. До нас із металевим скреготом підкотив старий триярусний автомат-роздавальник на трьох гумових колесах. На його корпусі облупилась фарба, оголивши іржавий метал.

— Я ваш автоматичний офіціант Ральф, — проскрипів динамік апарата. — Вільно два місця біля вікна. Бажаєте замовити етаноловий сурогат?

— Налийте те, чого я ніколи не пам'ятав, — чітко вимовив Фінн.

— Замовлення прийнято, — колеса робота заблокувались на секунду, а потім він розвернувся й поїхав на кухню.

У залі не було жодної людини. Пластикові столи стояли порожніми, на роздавальній стійці під склом лежали три засохлих протеїнових батончики. Фінн не зупинився. Він пройшов у кінець залу, повз двері з табличкою «Санітарний вузол», і штовхнув важкі дубові двері. За ними починались круті сходи вниз. Сходинки були висічені з сірого необробленого граніту. Пахло цеглою й сирістю, а коли ми спустились ще нижче, додався запах тютюну. Куріння в Континуумі було заборонено, але я знала цей запах із чужих осколків.

Внизу сходи впирались у глухий передбанник. За конторкою сидів чоловік таких розмірів, що здавалось, стілець під ним ось-ось розвалиться. На ньому була щільна куртка з грубої бичачої шкіри, від якої пахло дьогтем. Він перевів погляд із Фінна на мене, і його брови зійшлись на переніссі.

— Хто це? — запитав він низьким хрипким голосом, не підводячись зі стільця.

— Своя, Еріку, — Фінн зробив крок убік, скорочуючи відстань між нами, і поклав долоню мені на лопатку. Я ледве стримала порив одразу відштовхнути його. — Ти ж знаєш, я кого попало не вожу.

— Чому вона так одягнена?

— Я в неї те саме запитав, — Фінн засміявся. — Не встигла переодягнутись після роботи. Ну ж бо, я обіцяв пригостити її спеціальним коктейлем.

Ерік ще три секунди дивився на мої туфлі, потім мовчки натиснув кнопку під стільницею. Пролунало клацання магнітного замка.

Фінн штовхнув обиті шкірою двері. Мій браслет на правому зап'ясті коротко завібрував і згас — екран став абсолютно чорним. Глушники. За секунду екран знову ожив. Навігація, нотатки, офлайн-документи — лише базові локальні функції були тепер доступні. Отже, якщо щось станеться, Адам не дізнається навіть, що я зникла. У роті пересохло.

Я змусила себе зробити крок. За дверима відкрився величезний підвальний зал без жодного вікна. Над столами висіли старі лампи з матовими плафонами, які фарбували все приміщення в густе бурштиново-червоне світло. Його ледве вистачало, щоб розгледіти обличчя. Дальні кути майже тонули в темряві.

Запах вдарив одразу. Стара цегляна кладка, просочена вологою, важкий тютюновий дим і солодкуватий парфум, який відчайдушно намагався все це перебити, але лише робив повітря ще густішим. Я мимоволі затримала дихання.

Під стелею тягнулись товсті металеві труби. На стиках виступила іржа, подекуди злупилась фарба. У кількох місцях по стінах проступали темні вологі плями. Шкіряні крісла виглядали дорогими років двадцять тому — тепер на підлокітниках шкіра потріскалась, а дерев'яні краї столів були затерті до світлих смуг.